Рецензенти й актори

— Рецензенти й Актори!
Дві групи людей, що не розуміють одна одної, дві сторони, що мислять право й доскональність театрального дійства, кожна по свойому.
Часом метушаться вони, шукаючи спільної мови й майже ніколи не находять її.
І завжди, якось по чудернацькому: коли в рецензентів бувають моменти «просветления» На думку широкої акторської маси, коли рецензенти приймають актора в його творчости й славлять його майстерство, то майже не знати випадків, щоб місцеві актори «просветленносприймали місцевих таки рецензентів.
— Хвалить, щоб потім вилаяти.
— Гудить за те, що в N ніс гудзиком і хоче свій розум показати.
— Хвалить чи гудить,—все одно, бо ж нічого не розуміє.
В каламутнім морі акторському неминучим стоїть: — «А судить хто?».
Так от про суддів і суджених.
Критика театральна,—дріб’язкові причіпки, несправедливість, недоброзичливість. Так, або ж майже так мислить актор.
Творчість-акторська неподільно звязана з його особою. Актор одночасно,—творець і знаряддя творчости. Тому театральна критика, в значній Київ ,,Березіль“
„Жакерія“. Арт. С. Шагайда
мірі,—критика акторської індивідуальности. А раз так,—значить, який би обережний рецензент не був, завищи знайдеться щось, щоб закинути йому суб’єктивізм, персональні симпатії або антипатії, чи инші смертні гріхи.
Тому, скільки-б не розпинався сьогодні критик, скільки б не голосив про свою прихильність до театру, як би не закликав «жити й умерти в театрі»,—його критика нікого не переконає, а йому самому не повірять.
У N ніс картоплею, а критик любить тільки квашену капусту.
Цього упередженого постулату не перескочити. Доки?
Доки свідомість критиків і критикованих не витончиться, доки не впнеться в мозок, міцно й на завжди правда про роботу рецензента.
Рецензент же,—не редакційний хлопчик—посланець, не сіожет для гумористичного оповідан
ня, не всезнавця, що нічого не знає й не незнавця, що знає все.
Ми важили час, коли рецензію про спектакль писав кожний, кому тільки не лінь було, коли театр шкандибав десь хвостиком за суспільністю й правив лишень за розвагу байдужому буржуа.
Сьогодні рецензент мусить знати, як, що й про що він пише. Він не тільки росповідає про свої вражіиня, він висвітлює, він очі й вуха гля
дачів, що не були сьогодні в театрі, але підуть туди завтра.
Він відповідальний і тому мусить бути знатущий. Коли він говорить, - зле - хай по доведе, що саме, а коли, - гарно, - хай скаже чому гарно.
Тому помилка непоправима, коли в якоїсь редакції рецензент - брехун несвідомий, або брехун нарочитий. Бо не можна обдурити глядачів. Хто збрехав раз - того й правді вже не повірять.
Тому лихо, коли в справу оцінки театрального явища, яке б воно не було, велике чи мале, вплутують якусь залаштункову політику. Підтримують те, що надає, незалежно від його художньої цінносте, або валять міцне у що вірять маси глядачів...
А потім місцевий кислий патріотизм.
Дозвольте рецензентові не бути патріотом, дозвольте йому безстороннє критикувати те, що є, що він бачить на власні очі, раз довіряють його знанням, досвідові й розумінню на мистецькій творчости.
Колись, дуже давно, писав про репертуар руської сцени Бєлінський: «Несправедливо вима
гати під публіки, щоб вона круглий рік дивилася тільки «Горе от Ума», або «Ревізора» і не прагнула б побачити щось нове. Ні, новинка й роз
маїтість необхідні, щоб театр існував. Такі ж п’єси мусять іти не що дня, а в ряди - годи, - навпаки їх вистава мусить бути мистецьким свя
том, його урочистістю. Щоденною ж їжею сцени мусять бути твори рядові, напоєні сучасністю, що дратують цікавість публіки. Без багатства й довілЬности на такий репертуар театр схоягий на примару, а не на щось справді реальне».
Наше лихо в тім, що па місце «Горе от умай «Ревізора», стали «Пухкий пиріг» і «97», а для що-денної їжі ми маємо «Разложеиіе буржуазіїкріваві біфштекси «Нельської вежи» й шилу пристрасть «Заговора императрицы».
Це поважний промах, що відбиваєшся, звичайно, й на взаєминах акторів та їх критиків. Комусь закидають брак гарного смаку, комусь причіпливість, комусь не розуміння важких завдань, що стоять перед театром, повисли між реа