баються Світланова й Саксаганський, - йому, глядачеві.
От і готові нові дріжджі для акторського гніву на рецензентів, бо себелюбство поодинокого акто
ра, більше для його, ніж увесь спектакль, що в нім він грає.
І будь архісумлінний рецензент, - не мине його чаша докорів збуреної жовчи. А коли, ненароком, критик помилиться, або редакція, в го
нитві за місцем, скоротить там, де не треба, - кінець всьому! Страшний тоді актор!..
Тяжко ще сказати, яку форму приберуть акторсько-рецензентські взаємний. Одного хочеться: більше обопільної шаноби, довір’я, віри в необ
хідність роботи обох сторін і яко мога менше № приязни, ворожнечі! й шпильок. Шаноба й товариська солідарність, відповідальність перед суспільством за взяту на себе місію, бо театр, перш за все, громадський.
Писати про театр, одно з най культурніших надбань наших, - мусять тільки, но ті, хто знає цей самий театр, хто може нести прапор культури, а не тягти його в поросі й гної.
Наша установка - 1) на розумного, об’єктивного, талановитого, марксівські освіченого, культурного рецензента, і 2) на розумного, культурного, талановитого, знаючого, технічно досконалого актора.
Взаємини цих двох сил дадуть театрові пере
могу. Така наша думка. Вол. Волховской.
лістичними соловейками та страшною, ніби смерть з косою, конструкцією.
І коли перед такою імпровізованою шибеницею зупиняється мало підготовлений, або просто випадковий рецензент, то виходить справді щось, чо
го не роскусиш. В кращім разі, це буде - «актори сумлінно поставились до своїх ролів і мило тан
цювали в значній частині й мужчини й Жінки», в гіршім, - «актори силкувалися фокстротом створити занепад капіталізму, а натомість дали еротику, прикриту портретами вождів революції».
Не поминаємо лихим тут тьму тьмущу нотаток, скромно підписаних однією літерою, - що люб’язно - від щирої душі ляскають по плечі Шекспіра, Легара, помішника режисера й чергового пожежного в міднім шлемі. Ці скромні свої - хлопці, ці обивателі, що заявляють про себе ко
тячим муркотом з печі, ці маленькі підлизи - не критика, тільки гриби-дощовики. Ростуть, пухнуть і... лопаються, а далі - жовтий порох і чхання.
Инша звичайно справа, для чого ці геранею осяяні цінителі Софоклів і маринованих грибів пріють над своєю ситцевою лірикою й ааповнюють нею ті нечисленні рядки, що з багатьох причин присвячуються театрові.
Найбезглуздіша річ - стати посміховиськом. Стриматися від цього вже перемога, вже досяг
нення. Значить в реальних межах треба говорити про реальне. Розглядаючи п’єсу, треба говорити про те, що є в п’єсі, а не що в ній могло бути. Оцінюючи актора, - треба брати його у всіх вимірах, зрозуміти, як брак хисту він заміняє розумом, освітою, вивченням.
«Актор - велике дитя». Про це говорили й у це вірили. Вірили в щирість і теплоту акторсь
ких сліз і акторського серця. Тепер перестали, та й актори десь більше не плачуть.
Проте можна зрозуміти актора, хай навіть нездарного, коли щиро він помиляється в своїй роботі й сумлінно ставиться до неї.
Адже чесність в театрі - більше ніж «чесність з собою».
«В сліпучім світлі прожекторів, серед скрипіння доморобних рухомих сцен і безумства кон
струкцій творить новий Сальвіні, і напів гола танком і голосінням розкриває свою душу нова велика Елеонора».
- Повірьге, ми любимо вас, лицедії театру, і ми ненавидимо вас нездарних, упертих і тупих у цій нездарности. І коли ви хочете «жити й умерти на театрі», то вмірайте такими, як на
родилися й жили. Не морочто голови публіці! Захистити її, попередивши - наш обов’язок.
А сьогодні, - сьогодні завдання рецензента, коли його читають, - спробувати розтлумачити в чім, власне, річ, розповісти глядачеві, коротко й стисло, - бо глядач поспішає, - чому йому подо


Вимагайте журнал




„Нове Мистецтво


у всіх
ТЕАТРАХ і КІОСКАХ м. Харкова
Одеса Драмтеатр
Артист К. Блакитний