нашою системою освіти по школах, і з культурною роботою по клубах. Радянське виробництво мусить почати утворювати, так звані, «робітничі» картини, себ-то картини науково-популярного характеру. Чи багато ми тепер маємо таких картин? Чи може похвалитися хоч якась кіно-організація, що в загаль
ному каталозі виданих нею картин є хоч де-кілька назв картин науково-популярного характеру? Відомості, що їх ми маємо, красномовно говорять за те, що а ні ВУФКУ, а ні инші радянські організації цим по
хвалитися не можуть. Отже гадаймо, що виробничий план радянської кінематографії на найближчі роки мусить будуватися саме з цього погляду.
Але одна справа скласти виробничий план, а цілком инша - його виконати. Не згадуючи вжє й про те, що відсутність міцної економічної бази не дає змоги цілком цей план виконати, дуже заважав роботі й відсутність відповідної кваліфікованої робочої сили. Ми певні, що кожен режисер, який себе хоч трохи «поважае,», не згодиться ставити картину без, так званої, завязки, розвязки, інтриги то-що. Чи треба доводити, що всі пі атри
бути великих фільмів не завше можливі в наукових картинах? І от пов
стає завдання утворити дійсно радянських режисерів і сценаристів. Зав
дання це повстає не лише в звязку з утворенням наукових картин. Ми, на жаль, муси лі о сказати, що дійсно радянських ре
жисерів у нас немає, або, в усякому разі, їх дуже мало.
Значмо, що утворити своїх режисерів дуже важ
ко, що це справа надто
серйозна, що доведеться
зіпсувати багато тисяч метрів плівки, доки матимемо дійсних майстрів кіно. Але на цей шлях ступити треба, як що серйозно гадаємо будувати дійсне радянське кіновиробництво, без жадних ухилів і без жадних збочень.
Ще складніше завдання творення селянського фільму. Ще й до цього часу де-які гадають, ніби селу треба дати лише малюнки з сільського побуту. Безумовно, цілком неможливо так спрощувати справи. Матеріали, що їх ми маємо, говорять за те, що найбільше цікавить село й до чого як найуважніше мусять прислу
хатися кіно-організації. «Годі картин, що малюють наш побут в минулому, поміщицькі знущання, царський визиск і т. и., все це ми значмо, про все це ми ще пам ятаємо. Дайте нам картини, що показали б нам, як живуть робітники, що діються тепер на Заході». Такі заяви як найкраще переконують нас, що не можна обмежувати селянський фільм вузькими рямками сільського життя. Навпаки, перед нами стоїть завдання поширити обрій селянина (цього вимагає й саме село), показати йому й те, що діються в Радян
ському Союзі, й те, що діються за межами Союза. Не треба доводити, як то нам треба зазнайомити село з класовою боротьбою, що точиться на Заході, й що від наслідків її залежить і селянська доля.
Як що у відношенню тем сільських фільмів справа ніби-то ясна, то у відношенню трактовий сільських сценаріїв ми й досі блукаймо манівцями. Чи припу
стимі тут ті-ж методи й форми, яких вживається у
«міських» фільмах? Чи можна сільські фільми так оформляти, вживати таких прийомів, як от всілякі «напливи», «діафрагми» то що? Чи будуть такі при
йоми зрозумілі селянській авдиторії? І ось це, та ще й низка инших справ що-до утворення фільмів для
села, вимагають свого як найскоршого та як найуважнішого вивчення.
Нарешті, хоч це й може здатися досить дивним, але в роботі ВУФКУ треба відзначити питання про добір
українських тезі для фільмів, що їх видасться. По тих сценаріях, що їх надсилається, бачимо змальовання якого завгодно життя, від ескімосів до марсіянців, але не життя та історію українських робітників та се

лян. Видані до цього часу фільми («Лісовий звір», «Марійка», «Укразія» та «Тарас Шевченко» і «Три

пільська трагедія», що зараз готуються), переконують, що ВУФКУ стало на правдивий шлях; проте, основ
ного завдання цим не вичерпано. Треба звернути ще більшу увагу на утворення українських фільмів, і дальніший розвиток українських фільмів залежить
виключно від загального розвитку виробництва. Це не значить, безумовно, що всі сценарії мусять бути написані обов’язково на українські теми; ми не хотіли й не хочемо обмежити світогляд українського робітника та селянина лише одною Україною, ба, навіть одним на
шим Союзом. Те, що може і що повинно цікавити нашого глядача по-за межами Союзу, мусить від
биватися на фільмові. Але,
безумовно, насамперед треба відбити на екрані найбільш близьку нам боротьбу революційних робітників і селян України.
І тому цілком немає потреби переносити місце дії в якесь инше, не українське оточення.
Українська історія й сучасне життя таке багатюще боротьбою та змістом, що мусить притягти до себе увагу нашої кінематографії. Ми можемо, утворюючи історичні фільми, залишитися на українському ґрунті й, проте, відбити на екрані величезні селянські рухи, як от, наприклад, Хмельниччину, Гайдамаччину то-що, змову декабристів, що готувалася в значній мірі на Україні, могутні хвилі робітничого руху, роботу соціял-демократичних організацій, революцію 1905 року і, нарешті, всі перипетії великої громадянської війни на Україні, такої складної і такої багатої на факти та на події (окупація, петлюрівщнна, директорія, геть
манат, бандитизм і т. и. і т. и.). Цілком окремо, але як найактуальніше завдання нашої української кіне
матографії, мусить стати справа утворення фільму, що змальовував би побут українських робітників і селян.
Щоб утворити такі фільми, ВУФКУ повинно згуртувати біля себе українські літературні сили для утворення сценаріїв, та робітників кінематографії (режи
серів, акторів) для перетворення цих сценаріїв на плівці. Не так то й легко це зробити, бо ми дуже бідні на кваліфікованих робітників, бо їх ще треба утворити й навчити кіно-роботі. Завдання важке, але його вирішити можна, й воно буде вирішене.

Б. Ліфшиць

Кадр з картини „В пазурях Радвлади