то, розуміються, процент браку значно зменшився б, або-ж той самий асортимент картин розподілявся б так, щоб прокат їх давав як найменше збитків.

Нарешті, коли відкинути всілякі комерційні міркування та підійти до того, що головним чином ціка

вить радянську кінематографію, коли поглянути на справу виробництва наших ідеологічно витриманих і цікавих фільмів, то потреба вивчити кіно-глядача висуваються ще яскравіше.
І ось це наше завдання - вивчити глядача, далеко важче зреалізувати у кіно, ані ж в літературі, або в театрі, бо знаємо, що склад глядачів кіно далеко різ
номанітніший і різнобарвніший, ані ж склад глядачів театру. Там, де в одному місті є кілька театрів, можна спостерегати, більш або менш чітко, навіть диферен
ціацію глядача, що має свої певні симпатії до того або иншого художнього напрямку. Але в кіно гля
дач не має свого суцільного обличча, не має своєі суцільної психіки, він безмежно різноманітний, як і своїм соціальним складом, так і роками, так і потребами.
Немаю дива, що наша радянська кіно-продукція дуже часто хибую, не намацавши певного шляху. Той, що гадаю, ніби хиби такі полягають лише в недосконалости нашої кіно-техніки, у відсутности коштів, дуже прикро помиляються.
має сміливість запевнити, що у кіно зміст, сюжет фільму не менш важливий, аніж в драматичному театрі. І, в усякому разі, сюжет картини для кіно-глядача має не меншу вагу, аніж її оформлення в постановці, або на екрані. Гадаю так, бо не зважаючи на всю
однобокість кіно-мистецтва, що примушую глядача сприймати лише одним зоровим апаратом, емоція бере участь у такому сприйманню перш за все і головним чином. Ніколи й ніде в мистецтві форма не ви
кликаю емоцій більше, аніж зміст. Навпаки, саме форма примушую наш нервово-мозковий центр працювати аналітично, викликаючи думання та гальмуючи почуття, емоційний рефлекс.
Як що це так, то апаратові глядача, що ним він сприймаю той або инший художній вироб, ми мусимо віддавати як найбільшу увагу, Ми мусимо знати ті рефлекси, що викли
кають у нього відповідні реакції. А ми їх не тіль
ки не знаємо, але й не робимо спроби знати.
Ми блукаємо навмання, Змірюючи все «на око».
Отже, нема чого більше доводити, що вивчи
ти нам нашого глядача треба. Але якже його вивчати?
Я гадаю, що за основу такого вивчення треба покласти ті двацять ре
акцій (сміх, сльози, кадикання, розмови з сусіхою, оплески то-що), що їх визначено режисер
ською лабораторію театра імени Мейерхольда, тільки додавши ,до них низку реакцій, специфіч
них для кіно-глядача. Не треба відмовлятися й від анкет та инших засобів визначення соціяльного складу гля
Кадр з картини „Синій пакет
дачів, але, розуміються, засоби ці не мусять бути одноманітними, їх треба розроблювати уважно й ретельно.
Висуваючи справу про те, щоб науково вивчити глядача в кіно, я вважаю за можливе висловити кілька
думок своїх про сучасного, радянського кіно-глядача та про його вимоги, - думок, що є наслідком моїх особистих спостережень та міркувань.
Я гадаю, що не зроблю великої помилки, коли припущу де-яку аналогію у цій справі поміж кіно та театром. Щоб довести це, визначу завдання кіно, яко мистецької галузі.
Було б великим фарисейством не згадати тут про те, що основа стремління глядача до кіно є все-ж таки стремління відпочити. Є багато виглядів відпочинку, але людина завше намагаються поєднати від
починок з розвагою. Ромен Ролан, великий знавець народнього театру та народньої авдиторії, давно вже казав, що „перша умова для народнього театру - це бути місцем відпочинку для робітника й селянина, втомленого трудовим днем. Треба бути дуже самозадоволення, або просто не розуміти справи, щоб на
смілюватися пропонувати народу новинки мистецтва часів розкладу, що над ними муляю собі голову різна гультяйська публіка. Вибранці світу цього можуть для себе сховати свої страждання, турботи, сумніви, бо на долю народа оцих самих турбот і так надто багато припадаю й немає рації їх ще збільшувати... Коли ми будемо пропонувати народу видовища, що можуть його лише засмутити, то він обернеться до нас спиною (і буде мати рацію), та й піде собі до шинку шукати забуття... Коли де-яким вибранцям по
добаються ссати свою меланхолію, як ласка ссе яііця, то неможна-ж вимагати, щоб нарід мав такий „інтелектуальний стоїцизм аристократів .
На погляд Р. Ролана, нарід кохаються у бурних видовищах, але за тіюю умовою, щоб ці бурі не при
гнічували героя в театрі, як пригнічують вони його в житті, бо з героюм нарід себе ототожнюю. Який би не був- нарід пригнічений, але він завше вимагаю опти
мізму до своїх улюбленців-героїв і печальне розвязання картини засмучую його. Це не значить, що треба постачати народньому глядачеві сльозної ме
лодрами, з „гарним кінцем . Брехлива і вуль
гарна мелодрама впливаю, як алкоголь.
«Велика сила - сміх. Але сила ця лише дуже мало може бути приво
дом до дії. Мистецтво-ж мусить давати відпочи
нок, що не знижував би енергії людини, але, на
впаки, збільшував би її . 1 тому театр, будучи міс
цем відпочинку, мусить уникати всього, що пригнічую й засмучую, мусить підбадьорувати та звеселяти глядача, щоб той міг гідно зу
стріти новіш трудовий день.
Але найважливіше для народнього глядача - навчитися добре розу
міти все, що діються навкруги. І тому театр мусить служити справі розумового розвитку людини.»