РІК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КІНЕМАТОГРАФІЇ

Минув рік, як почав існувати, почав регулярно видаватися перший журнал на Україні, що цілком присвячений справам її кінематографії, цього чи не наймогутнішого тепер мистецтва, що й силі впливу, і авдиторії, і поступу його годі рівнятися старим (чи не застарілим инколи?) формам мистецтва. Перед
«театром для дурнів», як колись призирливо звали кіно, низенько ломить шапку і гордовитий театр, і пишна література. Кіно стало мистецтвом мільйонів,
мистецтвом юрби, мистецтвом маси. Не порожню розвагу - науку, емоціональний вплив, естетичне задо
волення принесло з собою кіно, дивно сполучивши в суті своїй новіші надбання сучасної техніки, оптіки й механіки та найтендітніші, найглибші і найневло

виміші засоби впливу великого, культурного й багатого мистецтва.

Поява першого журналу, присвяченого українській кінематографії - це не подія відомчого зна

чіння, це не прикраса завівських та замівських ка

бінетів, це не один з поточних вихідних та вхідних паперів канцелярії. Журнал «Кіно» - подія великого культурного значіння, бо самий факт видання його свідчить за те, оскільки зросла, набрала сил і волі до дальшого поступу українська кінематографія. Це-ж значить, що українська революційна культура ви
дерлася, переросла вузенькі хуторянські обрії, взявши в жили свої міцну і плідну кров сучасної техніки. Що може бути від гопаків та чарок, від масного та вульгарного світорозуміння кумів-мірошників або
Шельменків-денщиків у кіно, в цьому творчому й могутньому поєднанні техніки та мистецтва?
Хто не чув гасла «європеїзації української культури»? І от, чи не ховається за цим - гасло індустріалізації її, приймання всіх надбань сучасної європей
ської техніки з тим, щоб на цьому ґрунті зросли й відповідні художні форми, створені революцією та зміцнені технікою?

Українська кінематографія вийшла на такий шлях. Озброєна технічно не згірш за пересічну європей

ську кіно-індустрію, вона прагне тепер до створення і своїх власних художніх форм.
З’єднавши й єднаючи біля себе майже всіх українських культурних робітників, що піклу
ються, турбуються й пильно стежать за ро

звитком її, що роб

лять на неї й для неї, яко для невід’ємної та безумовної частини загальної української революційної культури, українська кінематографія на неозо
рі обрії майбутнього може дивитися впевнено і без жаху. Ад
же вона стає поволі не тільки одним з найжвавіших осередків, де твориться молода українська культура, куди все більш і більш переходить молодих і творчих сил України,
але й наймогутнішою кіно - індустрією Союзу. Цілком ясно для всіх не запередже
Україна XVII віку, соціальні заколоти, татарські наскоки, панська сваволя, одчайдушна Запорізька Січ - ось тема фільму „Тарас Трясило“, що його режисер Чардинін закінчив ставити. На фотографії: кріпачку Марину (арт. Ужвій) панські посіпаки замкнули в замковій вежі.
них, що Київ, коли буде збудовано в ньому оту величезну кіно-фабрику, яку проєктують будувати, стане центром Всесоюзної кінематографії.
Вжє й тепер кінематографія РСФРР дає продукти значно нижчі якісно й дає їх значно менше, ніж кінематографія J країни. Коли не зважати на поодинокі
картини поодиноких творців (згадайте Ейзенштейна, Кулешова, Вертова!), то пересічний фільм РСФРР
(різні «Сигнали», «Байкальські хатки» та «Спирьки Шпандирі») ані з якого боку не може дорівнятися пересічному фільмові 5 країни. Не вмівши добре на
лагодити справи, не поставивши її на певний ґрунт, як з боку фінансового, так і з боку організаційного, кінематографія РСФРР, замість поступового зросту та розвою, занепадає, зменшуючи своє виробництво і закриваючи фабрики.
5 країна дала цього року біля 36 художніх фільмів. На той рік виробничий програм буде ще біль
ший. Сама Україна зможе задовольнити тоді 40% всеї потреби Союзу в кіно-фільмах. Лише одне зава
жає цьому. Хто не пам’ятає, який галас счпнився в пресі, коли «Панцерник Потьомкін» аніяк не міг до
плисти до берегів України? Зараз теж настав час здійняти такий галас, але вже з иншого приводу: - Коли-ж, нарешті, Росія побачить
останні українські фільми? Закалюючи біле рядно своїх екранів у різні «Багна розпусти» та «Пил вулиць», моно
поліст прокату в РСФРР Совкіно досі не показало трудящим Росії ані «Боротьби велетнів», ані «Аліма», ані «Гамбурга», ані одного з останніх випусків ВУФКУ. Всі - ж кращі картини Союзу на Україні шли і йдуть. Чи довго ще триватиме таке становище, шановні товариші з Совкіно?
Українська кінематографія перестала шкутильгати по-дитячому. Вона не є ані дитина на нетрив
ких ногах, ані велетень на ногах глиняних, вона - здорова й міцна частина так індустрії України, як і української культури. Вона пра
гне, щоб бути гордістю України, і вона буде нею! На її силу навіть велемуд
рий і хитрий Захід, цей старий снігир, що до сільця дурного не полізе, почина вважати.
Потрібно лише: - дбати за якість, дбати за якість, дбати за
якість. Творчі сили України - запорука тому, що якість зростатиме. Ще трохи повчитися, ще трохи придивитися. - й Україна матиме дійсно свій оригінальний і формою, і змістом фільм.
Маленький факт: проект видання що-тижневої кіно-газети й перехід цього журналу з місячника на двохтижневик. Хіба це не доказ зростання?
Хіба це не доказ, що до справ української кінематографії наше суспільство ставиться з усе більшим зацікавленням та увагою? Велика сітка кіно-корів з найглухіших закутків України, кадри постійних спів
робітників журналу й газети доводять це зростання. Українська кінематографія повинна бути і буде гордістю радянської країни.

М. Бажай

Тарас Трясило- звичайний кріпак, що не стерпівши панських знущань, утік на Січ, де й зажив собі слави бунтаря та повстанця проти шляхти, що обсіла тоді Україну. На фотографії - смерть Тараса
(арт. Бучма)