П яний шафер з фільму „Митя“. Огляд позичених штанів.
Ідеї носяться у повітрі. Це визначає, що час знову заряджується напрудженням, яке майже дорівнює до напрудження років революційних, за тією тільки-но відміною, що енергію можна скерувати не на руйнацію, а на буду
вання. Правда, коли ми руйнували, ми вже тоді бачили на місці знищеного наше майбутнє, воно зараджувало нас творче, й тільки самі обивателі з боку вважали „руїну“ революційну за всесвітню гибель. Це й була згуба старого світу, від якого до нас дійшли, за гострим словом реклами Маяковського, „лишь папиросы Ира“.
Осібний випадок - фільм „Митя“, що його, за режисурою Охлопкова та з ним-же в головній ролі, допіру закінчила Одеська кіно - фабрика ВУФКУ.
У чім справа? Що за фільм такий?
Ви його бачитимете на екрані, але я вам допоможу бачити те, що саме там треба бачити. „Митя“ - провінціяльний та радянський Дон-Кіхот.
Скільки посмішок змиється з морд та пик наших внутрішніх (яких, на щастя, вже не багато) та зовнішніх (яких, на нещастя, ще багато) ворогів, коли побачать вони, що Дон-Кіхот сучасности вміє сам посміхнутися до себе.
Іронія дуже доречно оживає в мистецтві, та ще в такім популярнім, як кіно. Нам її бракувало.
Вертаюся до сюжету речі та до її здійснення.
Сюжет, як вище визначено, - провінціяльний Дон-Кіхот, простак Митя, що обіймає не ту жінку, яку треба (з жалю), „не запнувши фіранок від юрби, що споглядає крізь вікно; - він тягає чужу дитину й по-над головою й між колін (як доведеться) крізь виття, рев, гамір та скоки годованого провінціяльного світового тупоумства.
А ту жінку, яка потрібна, він - ротами хлопчиськ (що змінили його біля телефону) тричі лає дурною, сажею від самоварного вугілля бруднить сукню, що її для нього-ж одягнено, й незмінно ставить у становища неможливі.
Але й вона не піддається. Оскільки свіже, за іронічного освітлення, - це ворушливе кохання. Жоден патос драми й навіть трагедії не замінить тонкощів комедійної форми цієї речі.
Важко казати про окремі тонкощі деталів. Тут за деталь усе, й кожна деталь - синтез. З певністю можна сказати, що річ ця від початку до кінця бездоганна. Обов’язкову лаконічність кінематографічного руху зроб
дон-кіхот ПРИЇХАВ
до СОЮЗУ
Ідеї носяться у повітрі. Це визначає, що час знову заряджується напрудженням, яке майже дорівнює до напрудження років революційних, за тією тільки-но відміною, що енергію можна скерувати не на руйнацію, а на буду
вання. Правда, коли ми руйнували, ми вже тоді бачили на місці знищеного наше майбутнє, воно зараджувало нас творче, й тільки самі обивателі з боку вважали „руїну“ революційну за всесвітню гибель. Це й була згуба старого світу, від якого до нас дійшли, за гострим словом реклами Маяковського, „лишь папиросы Ира“.
Усенький цей вступ вирвався не для того, щоб лишитися в повітрі. Я переходжу від загального твердження до осібного випадку, до великого осібного випадку.
Осібний випадок - фільм „Митя“, що його, за режисурою Охлопкова та з ним-же в головній ролі, допіру закінчила Одеська кіно - фабрика ВУФКУ.
У чім справа? Що за фільм такий?
Ви його бачитимете на екрані, але я вам допоможу бачити те, що саме там треба бачити. „Митя“ - провінціяльний та радянський Дон-Кіхот.
Сервантес у найвищій мірі є сучасний. Сервантес потрібний нам надзвичайно.
Скільки посмішок змиється з морд та пик наших внутрішніх (яких, на щастя, вже не багато) та зовнішніх (яких, на нещастя, ще багато) ворогів, коли побачать вони, що Дон-Кіхот сучасности вміє сам посміхнутися до себе.
Іронія дуже доречно оживає в мистецтві, та ще в такім популярнім, як кіно. Нам її бракувало.
Вертаюся до сюжету речі та до її здійснення.
Сюжет, як вище визначено, - провінціяльний Дон-Кіхот, простак Митя, що обіймає не ту жінку, яку треба (з жалю), „не запнувши фіранок від юрби, що споглядає крізь вікно; - він тягає чужу дитину й по-над головою й між колін (як доведеться) крізь виття, рев, гамір та скоки годованого провінціяльного світового тупоумства.
А ту жінку, яка потрібна, він - ротами хлопчиськ (що змінили його біля телефону) тричі лає дурною, сажею від самоварного вугілля бруднить сукню, що її для нього-ж одягнено, й незмінно ставить у становища неможливі.
Але й вона не піддається. Оскільки свіже, за іронічного освітлення, - це ворушливе кохання. Жоден патос драми й навіть трагедії не замінить тонкощів комедійної форми цієї речі.
Важко казати про окремі тонкощі деталів. Тут за деталь усе, й кожна деталь - синтез. З певністю можна сказати, що річ ця від початку до кінця бездоганна. Обов’язкову лаконічність кінематографічного руху зроб