Цими днями

по Україні починає демонструватися

„ОРДЕР НА АРЕШТ

Режисер - Тасін. Сценарій - Лазуріна. Оператор -
Кюн.
Участь беруть: Варецька, Хайрі, Панов, Кутузов
та инші.
І минув день, минув другий. Я уперто намагаюся думати про лібрето, але в голову лізе якась нісенітниця, гидкі морди сунуться мені в очі
З цього часу історія посувається дуже швидко, за нею і моя трагедія і ніякий кіно-кадр не може встигнути за ними. Сповідь моя теж набирає кінематографічного характеру:
- Я божеволію „Іліяду - закинув у папери. „Аванс , майже зовсім не витрачений, - лежить під подушкою. Навіть тоді, коли двірничиха просила дати грошей піти до акушерки і нарешті підступила до мене з погрозою за „аліменти - навіть тоді я сказав, що нема ні шага, злодії, мовляв, викрали.
Голова болить. Не досипаю, не їм. У кімнаті холодно, хоч собак гони.
А „лібрето непорушне лежить, мов крига на високій горі. І коли-б не пакт в „угоді , - про судову справу, - справа була-б більш нормальною.
Нарешті мені почав молотися світ. Ноги не носять. Пульс 180 у хвилину, - ознака крайнього... - власне я упав у сувору лірику.
Став до незвичайности сентиментальним, хоча на стіні у мене й виведено вуглем: - сентименталізм - більший злочин, ніж на війні шкурництво.
Чомусь був певний, що швидко помру.
Помру! І так нікчемно, як роздавлений прусак на підлозі. Помру без покоління, і моє прізвище буде з лиця історії зітерте. (А я дуже цупко тримався перед цим за історію!). Хоча-б маленька згадка!
І згадка мала бути. Це був сірий, високий надмогильник. Я купив його за увесь аванс, що одержав за сценарій, поставив перед
вікном своїм, часто позираючи на чорні, видовбані на ньому літери: - „Протас Протасович Інгул, упокоївсь на 29 році живота свого . Инколи думав лінгвистично:
- Чому саме „живота , а не „життя ? Якось вульгарно. Живіт - черево.
У цей час писав до свого щоденника: - „коли зацвіте весна, - - підійди до могили моєї, ти, незрима зоре, і в головах поклади квіток жмут -
Словом, лірика найшла на мене, як на справжнього поета. Бо трагедія сильна у моїй душі сталася.
Він: - Товаришу, наказ, щоб ви поставили над могильника на своє місце...
І один факт, власно, - дрібничка, - урятувала мене от загибелі.
Одного разу, ранком це було, - я меланхолійно поглядав у вікно на свого суворого надмогильника.
У голові було порожньо чомусь, як у видовбаному гарбузі. Раптом моє око вловило червоний кашкет міліціонера, що прямував просто до мого підвалу. І в цей момент моє тіло пере
творилося у цілий жмут нервів, що швидко згадували кожен момент з мого давнього життя. Головна згадка: - судова справа розбіратиме всі вчинки...
Ага, це по мене іде міліціонер. І згадалося, що учора минув термін моєї „угоди з ФУ.
Швидко вискочив з дверей, пхнув на порозі міліціонера і скочивши на трамвай, поїхав до „ФУ . Там ще було рано, тільки служники підмітали підлоги, скоса, якось підозріло на мене поглядаючи.
Нарешті дочекався. Нарешті опинився у „редактора*. Я: - Я не буду писати „Іліяди
Він: - Гаразд. Я це знав. Поверніть аванс. Який я радий, що спекався цього лиха!
Біг, мов дитина мала, до дому. Весь час думав: - продам надмогильника, поверну аванс і знову, як птиця небесна. У кімнаті чекав той самий міліціонер.
Він: - Товаришу, наказ, щоби ви поставили надмогильника на своє місце.
Я: (нерозуміюче) - Як саме?
Він: - На могилі мерця. Хтось помер у вас? Я зареготався.
- Ні, я продам його, зараз-же! Це дрібниця.
І вечором, вулицею їхала підвода, на який мертво лежав мій надмогильник. Глиною було затерте на ньому моє ім я. На другий день аванс я повернув за мій сценарій.
Тепер лежу у своєму підвалі, дивлюся на стелю, де повзають сірі стоноги, і думаю:
- Як гарно весною над кручею, де стоїть похилена, стара берізка.
Голову повертаю до вікна, бачу надмогильника, що вже тінню заглядає мені в очі.
На стіні вуглем малюю:
„Коли зійдеш з дороги людської -
- поклади на себе каміння, і видовбай на ньому своє ім я .
На стелі вогко повзуть стоноги.
С. Жигалко
... З сусідньої кімнати висунулось лице, друге, трете...