КІНОФІКОВАНІ КЛАСИКИ

Класики на екрані? Зафільмована українська класична література? Так, шановні читачі знають, що імена Франка, Коцю
бинського, Нечуя-Левицького не раз мерехтіли вже перед ними на екрані темного кіно-театру. „Микола Джеря“, „Борислав сміється , „Бурлачка — адже це не тільки фільм, але й книжка, давно знайома, давно шанована книжка.
Проте заголовок цих нотаток: „Класики на екрані — доситьризикований, і правди в ньому дуже мало. Вірніший заголовок був-би — „Що лишилося від класиків на екрані .
Бо виявляється, що Вербівському нетязі, Миколі Джері, дуже важко, не змінившись самому мало що не від тімени до п ятi перейти довгенький шлях з сторінок книжки до білого полотна екрану.
Не думаю, щоб кінематографія з своєї лихої волі зміняла, ампутувала, перероблювала класичні твори. Можливо, що якісь незмінні й суворі закони цього мистецтва примушують творців його до таких „блюзнірських актів? Можливо, що, не зважаючи
на всю повагу й пошану творця-фільмаря до того чи иншого творця, до його слів, до його прагнень, до його роботи, він не може не зміняти його?
Чи це дійсно так?
Література, навіть малярство й архітектура — знають лише індивідуальний творчий акт. В руках письменника — перо, перед ним — папір, вірне, слухняне й випробуване знаряддя, і задум його, письменницька ідея не знає багатьох перешкод, що заважа
ли-б їй знайти певний і достотний свій еквівалент в матеріялі слова, фарби, каменя. Коли ми й не маємо в конкретному творі літе
ратури абсолютної копії творчої ідеї, то в усякому разі маємо більш чи менш точне, відносне відбиття її.
Перемагаючи лише себе, свою психічну інерцію, і перемагаючи матеріял, що вже віки виробили традицію й прийоми його переможення, літератор виступає, як індивідуальний творець, що відповідальність за твір падає на нього самого.
Діяметрально протилежне становище ми маємо в кінематографії. Її творчий процес не знає центральної особи. Як-що найбільш, так-би мовити, відповідальна й чинна особа в ньому—ре
жисер, режисер - монтажер, то це лише тому, що він стоїть на останньому місці в кінематографічному процесі, що він останній ів-останнє формує кіно-твір.
Але хіба можна назвати його творцем фільму? Не згадуючи про винятки, коли одна особа заміняв собою кількох осіб (сценариста, режисера, актора чи оператора), загалом можна ска
зати, що ні сценариста, ні режисера назвати головним творцем фільму аніяк не можна.
Путь задуму, першого задуму кіно-твору, що є основок Майбутнього фільму, складний і поплутаний.
Але він ще ускладнюється, коли замість оригінальної теми сценарист бере за основу будь-який літературний матеріял.
На його оформлення впливають не лише творчі акти кожного індивіда, що бере участь у виробі цього колективного продукту, але й органи контролю, регулювання та редагування (ре
дакторат, репертком, правління кіно-організації), а до того ще й той матеріял, що через нього данна тема реалізується (актори, декорації, освітлення, лабораторія).
Звичайно, терплять од нього найбільше сценаристи. Ïхній, лемент — звичайна річ для нашого виробництва. Лементу-ж тих
письменників, що їхні твори фільмується, не чути лише через те, що вони абсолютно всякої змоги позбавлені такий лемент здіймати. Хіба що на спиритичних сеансах можна від цих небіжчиків довідатися про їхню думку про свої зафільмовані твори.
Але й від них годі сподіватися на об’єктивність. Істина бо проста — жоден літературний твір, коли його переносять на екран,
не може не відбути цілої низки змін, переробок, перетрактувань, то-що. На жаль, і найкласичніший твір нашої літератури підлягає цьому закону.
На жаль? Так, на жаль.
Українська кінематографія вже не раз користала з скарбів нашої літератури. Вона вбачала в цьому подвійну користь: поперше ніби-то виконувала почесне завдання перенести їх на.
На малюнках вгорі — кадр з фільму „Василина (реж. Ф. Лопатинський); посередині — „Микола Джеря ; внизу —„ Навздогін
за долею (реж. М. Терещенко).