ПРО „ПАРИЖАНКУ ЧАРЛІ ЧАПЛІНА

Чимало людей дивувалось, довідавшіся, що Чаплі готує драматичний фільм. Можливо, що в його Парижанці“ більше драми і менше комедії, тоді як у більшості його попередніх по
становок було більше комедії і менше драми, але хто знає Чаплина
— не буде заперечувати, що ці два елементи нерозривно були позвані між собою на протязі всієї його творчої
діяльно­сто. Дивлячись на його навіть найперші спроби,, Keyston-Stu
dios — (період 1912 року), коли він переніс на екран свої пантоміми, створені ним тоді для трупи Карно та ще значно більш яскраві роботи для фірми „Essanay“ (період 1913 року) — раз-по-раз було трудно сказати, де починається драма та де кінчається комедія. Саме це й надає його творчості почуття життя, — що його відчуваєш дивлячись на його картини.
Ще коли Чаплін працював для т-ва „Essanay“ в Чикаго над своїми одноактовими „дрібничками“, — він уже й тоді замислю
вався над невластивими й занадто серйозними для його речами, як тоді здавалося його господарям. Коли, наприклад, він хотів поставити двохактову комедію під назвою „Життя“, — фірма побачила в цьому відхилення од норми, що порушує контракт.
Чаплін примушений був одмовитися від своєї „вигадки“ і контрабандою вкраплювати близьку його серцю меланхолію в ту буфонаду, що з неї тішився весь світ.
Всі ці його зворушливі „Шарло“ — вперше в літературі оцінив французький критик та кіно-режисер Луі Делюк в 1921 році. Але широка публіка побачила це значно раніше. Вона не могла не відчути його смутку в пригодах і щиро його полюбила. За
вершення цих музичних поем в кіно, що розгортають життя в самому незначному (особливо цінні 8 картин, що він зробив для „First National“ в 1917—1919 р. ) — ми знаходимо в його „Пілігримі“. В 1920 році з’являється його знаменита картина „Kid“ (Duts) з Джекі Куганом, якого відкрив, до речи ска
зати, Чаплін. До початку 1922 року Чаплін відпочиває. Він вперто шукає нового сюжету. В шуканнях, як звичайно, він багато мандрує. В вагоні-ж 3-го класу він знайшов Джекі Кугана і написав сценарій „Kid’a“. Таксамо по дорозі на Антильські острови Чаплін зустрічає жінку, яка розповіла йому своє життя. Це було основою сценарій „Парижанки“.
„Доля“, — це перша назва, що її дає Чаплін своїй картині. В процесі роботи він змінює назву її на „Громадську думку“ і на
решті він показує ïï в Америці під назвою „А Woman of Paris“ (Жінка з Парижу“).
Ми не знаємо, чому хитався Чаплін в справі назви „Парижанки“, але ми знаємо, що ця його робота натрапила на цензурні рогатки амери
канських ханжів. Чи не тому перед початком громадського перегляду „Парижанки“ в Америці Чаплін примушений був сказати „слово“: „Ша
новні громадяни, на світі
живуть не лише герої та негідники, а ще й просто люди. Бурхливі їхні пристрасті, злі й добрі — це є воля самої природи. Всі блукають потроху в пітьмі. Дурні засудять помилки кволих, мудрі знайдуть мо
жливість їх пробачити“. Але од цього слова не порозумнішали янкі, що на свій лад стандартизували догми євангель
ської морали. Картину заборонили в 13 штатах, а там де її дозволили — вона йшла з купюрами.
Коли картина з’явилася в Европі — багатьом з тих, що вважають се
бе передовими серед критиків та кінематографістів, вона не сподобалася своєю технічною відсталістю. Від
сутність напливів, що, нічого не пояснюють, безпідставних великих планів, настирливих де
формацій, скаженошвидкого монтажу, — все це, мабуть, здавалося
дефектами цим людям і відсувало картину в минуле. Дійсно, спокусли
вих технічних ефектів в картині зовсім немає, але треба погодитись, що майже ні одна з сучасних картин навіть найкращих майстрів екра
Една Первієнс та Карелла Гельдерст у „Парижанці
Карл Міллер в ролі художника в тій-же картині