КЛАСИКИ NA EKPАNI

ПРОТИ КОМПРОМIТЦІЇ

Наша невеличка дискусія „Про класиків на екрані“ мала на меті висвітлити одну з найважливіших проблем нашої кінематографії: справу з зафільмованням творів українських класиків.
Таке гасло наше кіно висунуло з багатьох причин: по-перше, шукаючи тем і сюжетів, побудованих на українському матері
ялі, щоб заповнити оті славетні 60%, що їх відведено в річному продукційному плані ВУФКУ для фільмів, побудованих на укра
їнському матеріялі. Але й не лише тому роблено спроби фільмувати класиків, що твори їхні дають для кінематографії багатющий побутовий матеріял, але й тому (правда, це вже я к виняток), що й загальний драматургічний стрижень майбутнього фільму може бути запозичений з літературного класичного твору.
Окрім того, це зробив тов. А. Приходько в своїй статті „Українські класики на екрані“, яка розпочала оцю дискусію, — висувається твердження, що „для пояулпризації того чи иншого класичного твору кіно-екран є найкраще знаряддя“ (А. Приходько). Що правда, термін „по
пуляризація“ досить таки роопливчатий і неточний. Йоза
можна трактувати на кілька кшталтів. Проте, коли поряд із цим терміном вживається ще й инший: „пізнання масами художньої літератури через ек
ран“, то, це підкреслює в своїй статті й В. Чапля ( „Кіно“ № 3), — на практиці виходить, що повного, в усій своїй багатогранності літературного твору на ек
рані ми ніколи не побачимо. Цьо
му заважають специфічні закони і кіно-драматургії, і кіно-оформлення драматургічного матеріялу. Приклад західньої кінемато
графії це також доводить: ми знаємо, який безсилий фільм вийшов з Гетевського „Фавста“, хоча все було зроблено для того, щоб картина була блиску
ча — ставив iï такий режисер, як
Мурнау, брали участь і Є. Янінгс, і Геста Екман:
Отже, і теорія кінематографії, і практика її доводить, що вимагати від екрану, щоб він сприяв „пізнанню художньої літе
ратури“, розуміючи це пізнання глибше, ніж ім’я письменника на заголовному титрі фільму, —це все одно, що вимагати від найхудожнішого опису симфонії Бетховена всіх тих нюансів, усіх тих вражінь, що їх сама симфонія дає.
Адже цілком правий М. Бажан („Кіно“ № 1), коли каже, що „ложе літератури відмінне від ложа кінематографії, і на нього лягати треба инакше, ніж лягають у звичне й тепле ложе літератури“.
Література, зокрема українська, лише як виняток, дає цілком стрункі сюжетні побудовання, що відповідають тим вимогам, які ставить кіно до своїх сюжетів. Звідси й походять грунтовні, часом виправдані, а бува, що й не виправдані та незугарні переробки літературних сюжетів, що без них жоден фільм, здається, як радянський, так і західній не обійшовся.
і З. Байдова, й В. Чапля, й Т. Руссес, майже всі ті товариші, що брали участь у дискусії, визнають за цілком законне та виправдане явище оці грунтовні переробки.
I от тому, коли кінематографізація літературного твору зі всіма наслідками, що з цього виходять, не може бути підставою для обвинувачень, то вульгаризація й халтуризація їхня — це подвійний злочин. Злочин, бо так компромітують українську кінематографію. Злочин, бо так компромітують українське письменство.
До ставлення фільму за класичним твором нашої літератури треба підходити обережніше, ніж досі підходили. Адже коли український кіно-глядач, обурюючись з того або иншого ляп
суса в постановці фільму, може ще вдатися до перводожерела й переконатися, що той письменник, який носить ім’я класика, невинен у хибах чи витівках якогось безвідповідального режисера (на жаль, ця безвідповідальність режисера перед радян
ською громадськістю ще й досі існує), то глядач инших республік Союзу і глядач закордонний, маючи за підставу те, що ім’я українського класика стоїть на заголовку картини, всі об
винувачення свої слатиме, й це цілком природньо, не на голову,
насамперед, режисера, а на голову цього письменника. І бідний небіжчик страждатиме за гріхи инших!
Ми вже маємо деякий досвід у фільмуванні творів українських класиків. І мусимо сказати наперед, що захищаючи у принципі переробку літературного твору для кіно, з чис
ленними фактами з нашої практики в цій галузі ніяк погодитися не можемо.
Наші фільми, що їх зроблено за творами українських класиків, можна вишикувати в стрункий шерег за їхньою якістю. Починаючи від таких кіно-інвалідів, як от „Борислав сміється“ (бідний Франко! ) чи „Навздогін за долею“ (бідний Коцюбин
ський! ), кінчаючи на правому крилі більш-менш годящими кіно-салдатами „Миколою Джерею“ та „Василиною“. Але ввесь
цей шерег аніяк до кіно-гвардії записати неможна! Такий режи
серський трюк, як от виконання однією артисткою двох ролів у „Миколі Джері“, безумовно при
нижує й вульгаризує ті сторінки Нечуя-Левицького, де оповідається про взаємини між Мико
лою та Мокриною. Але й не лише оцей один г„трюк“ заважає назвати „Миколу Джерю“ шедев
ром, чи чимось, що до шедевра наближується. Це лише приклад „кінематографізації“ класичного твору. Така „кінематографізація“,
що полягає в уводі до фільму кінематографічних прийомів не надто високої якости, принижує й компромітує літературний твір.
Иноді режисер йде по лінії найменшого опору. Маючи під рукою такий матеріял для кіне
матографічної гри, як от танок, матеріял, що має уже свої кано
ни ефектного кіно-оформлення (порівняйте танок у „Василині“ з танцем у „Кіні“ Мозжухіна), він розробляє цей матеріял на шкоду иншому, більш важливому для загального наставлення фільму. І вся картина завдяки цьому набуває цілком иншого
характеру, цілком иншого стилю, ніж вона його мусила-б мати, йдучи за літературним твором. Проте твір тяжить над фільмом. З. Байдова, розглядаючи фільм „Василина“, певна навіть, що „оформлення фільму найвиразніше передає спокійний та одно
тонний колорит „Бурлачки“. І от „кінематографічний“ (іменно в лапках) канон, лінія найменшого кіно-опору, й спокійний та однотонний колорит“, себ-то стиль твору, змішавшись разом, утворили той еклектичний стиль фільму, що заважає й „Василину“ йменувати дійсною кінематографією, яка має десь лише за основний імпульс (лише імпульс! ) літературний художній твір.
Коли ми мусимо казати отаке про ліпші фільми, то що вже казати про кіно-макулатуру: „Навздогін за долею“, „Борислав“, „Сорочинський ярмарок“! Можна лише важко зідхнути... ВУФКУ гадає в поточному виробничому році зафільмувати кілька тво
рів українських класиків. Серед них на першому місці „Захар Беркут“ І. Франка. Гіркий досвід минулих постав доводить, як обережно, як уважно, як дбайливо треба підходити до ставлення фільмів за загальновідомими творами наших класиків.
Iх треба, їх повинно кінематографізувати, але їх не можна вульгаризувати. Д. Фальківський
Від редакції. Редакція цілком погоджується з усіма твердженнями цієї статті. Не бажаючи затягувати дискусії про класиків на екрані, тим більше, що досить багато товаришів ви
словилось з цього приводу і висновки вже досить ясні, на цій статті ми припиняємо дискусію.
Нa малюнкові теж „класичний“ кадр з Гоголя. Треба подбати, щоб і наші постановки не скидались на дранковщину.