НАША АНКЕТА

Тепер кінематографія не має права скаржитися, що за неї забувають. Вона не має права говорити, що справи, які вису в ав її потужний розвиток, лежать десь за видноколом партії, всього радянського суспільства, культурно-мистецьких організацій, професійних органів, що стежать за культурним розвитком своїх членів.
Всесоюзна та всеукраїнська партійна кіно нарада була тим етапом, там історичним дороговказом, що позначує остаточний і цілковитий злам у роботі як союзної, так і української кінематограïï, що досі була не те що ізольована, але не досить міцно звязана з загальним процесом будування.
Та анкета про українську кінематографію, що її провела редакція журналу „Кіно“ серед партійних, професійних та культурно-мистецьких кол і що в цьому номері надруковано лише частину ïï (а саме, відповіди на анкету переважно київських робітників), довела той факт, що як найширшi кола нашого суспільства уважно стежать за розвитком українського кіно, як за чинником культурного розвитку мас, як за могутнім і тепер, а ще могутнішим у мабутньому чинником української радянської культури.
І дальша запорука того, що наше кіно не зверне на манівці, не зайде в зазубні, в провінційні кіно-стані або спецівські кіно-парнаси, це те, що українське радянське суспільство стежить і стежитиме за його розвитком, корегуватиме, перевірятиме й виправлятиме його роботу.
І
Чи вважаєте Ви, що українське кіно протягом п яти років існування набуло свого своєрідного обличчя?
Ю. Войцехівський, голова Київського Окрвиконкому. Безперечно, але-ж це обличчя не набуло ще дійсного радянського обличчя.
І. Лакіза, завідувач підвідділом друку ОПК, редактор журналу „Життя й революція“. Практика ВУФКУ ще така невелика, що зарано говорити про „своєрідне обличчя“. Сценарист, ре
жисер, артист, що знають усю „своєрідність“ українських умов, — історію, побут, економіку, культуру, — рівень їхньої культури, ось передумова до того, щоб говорити про своєрідність. І тут перед ВУФКУ сила роботи, завдань та відповідальности.
В Поліщук, український поет, голова КОРЕЛІС’у. ВУФКУ спочатку набірало небезпечного, якогось „хохлацького“ обличчя, але в останній час почало викреслюватись нове, дійсно укра
їнське обличчя. Докази для першого періоду: „Сорочинський ярмарок“, „ПКП‘, „Черевички“ то-що, для другого — „Звенигора“
О. Лозаришак, голова київського ТДРК. Українське кіно лише за останні роки починає набирати своєрідного обличчя; зроблено в цьому відношенні ще далеко не досить.
B. Лимар, секретар ОПК ЛКСМУ. Безперечно, набуло. В низці фільмів з життя України, класової боротьби на Україні відбивається вже, бодай частково, побут України.
Гнат Юра, заслужений артист Республіки. Певного обличчя ще не має
C. Щупак, редактор газети «Пролетарська Правда». В значній мірі стало вже українським, але воно не відограє ще в українській культурі тієї ролі, яку йому відогравати слід.
Д. Загул, поет і літератор. Гадаю, що з 1928-го року воно тільки-що починає набувати своєрідного обличчя, коли по
збувається старої режисури з її «художествами» та більше звертає увагу на укр. радянський побут.
П. Лозієв, співробітник УАН. Українське кіно зараз іде до того, щоб набути своє власне обличчя. Це доводять останні фільми ВУФКУ. Але період шукань ще не закінчився.
З. Сідерський, член правління ВУФКУ, технічний директор. Безперечно українська кінематографія іде певним шляхом піднесення української культури та мистецтва.
С. Орелович, завідувач виробничим відділом ВУФКУ. Не лише набуло свого обличчя, але й як національне мисте
цтво, що має свій особливий характер, стає в революційні лави мистецтва.
О. Довженко, кіно-режисер. Вважаю, що таки набуло. Характерною ознакою цього своєрідного обличчя є провін
ціялізм. Виявляється він, головним чином, у відсутності смаку, в поспішності, що кладе на фільми тавро необмірко
ваности, в недбайливості й часто примитивного тлумачення теми. Невисока художня вартість поряд з неохайно поданим ідеологічним змістом. Невеликий культурний рівень режисури, підібраної нобмірковано.
Д. Вертов, керівник групи «кіноків». Поступово українське кіно набуває свого обличчя (див. «Звенигору», «Одинадцятий»),
I. Фефер, єврейський пролетарський поет. Безумовно. Такі фільми, як «Микола Джеря», «Тарас Шевченко», «Звенигораце найкраще стверджують.
В. Підмогильний, письменник. Тільки в фільмі «Звенигора».
П. Фурсов, робітник Червонопрапорного Заводу. Кілька картин останнього випуску ВУФКУ це стверджують. От тільки часом мова кепська буває в написах до картин.
Комський, робітник Червонопрапорного Заводу. Безумовно набуло.
II.
Які Ви фільми вважаєте за найкращі фільми українського кіно?
Ю. Войцехівський, найкраще враження зробив на мене фільм „Тарас Шевченко“.
І. Лакіза. „Звенигора“, „Два дні“, „Тарас Шевченко“— всі ці фільми мають свої особливості, як художні, так і ідеологічні. В них є й свої хиби, й досягнення. Гнат Юра, „Звенигора“.
В. Поліщук, „Звенигора“.
О. Лазоришак. Найкращий — «Звенигора», далі «Одинадцятий», «Тарас Трясило», «Проданий апетит».
П. Михайловський, завідувач культвідділом ОРПС: «Звенигора», «Тарас Трясило», «Тарас Шевченко», «Василина».
B. Лимар. «Звенигора», «Одинадцятий», «Цемент», «Наговір» (як спроба дати побутовий фільм).
C. Щупак. «Звенигора», «Одинадцятий».
П. Лозієв. З того, що бачив — «Звенигора», «Проданий апетит».
П. Фурсов. «Звенигора», «Тарас Трясило», «Шевченко». Комський. «Звенигора».
III.
Як повинно будуватись надалі укр. радянське кіно, щоб щільно ввійти, як невід’ємний чинник, до української ра
дянської культури?
Ю. Войцехівський. Треба взяти твердий курс на фільми, які-б відбили недавнє минуле революційного змагання українських робітників та селян за радянську владу та окремі харак
терні моменти соціялістичного будівництва. Одночасно треба міцно зачинити двері для халтури.
I. Лакіза. Тут нас, очевидно, мусять цікавити не стільки організаційні форми, скільки громадські — звязок з громадськими колами, і, залежно від цих звязків, од їхнього впливу на кіно, ВУФКУ увійде, як чинник, до радянської культури. Ні Совкіно, ні ВУФКУ не може ще сказати, що той звязок знайдено й що він тривалий та органічний. Проте звязку цього вимагає від кінематографії й 15-ий з’їзд ВКП.
В. Поліщук. Українська радянська кінематографія лише тоді зможе бути великим фактором нашого життя, коли вона почне розглядати Україну не як велетенський селозований хутір, а як потенціяльну східньо-европейську Америку, де промислове й індустріяльне життя грає першорядну ролю. Звідси і в історії, не говорячи вже про сучасне та майбутнє, побачать не тільки галушки та вечорниці, але і сили і події, що створили Донбас, Кривий Ріг, Дніпрельстан і взагалі УСРР.
Далі співпраця й використання сил нашої кіно-громадськости, а в першу чергу виробничо
творчої кіногромадськости. Попередня лінія ВУФКУ, що нехту
вала ці сили, призвела українську кінематографію до низки криз, за які зараз приходиться розплачуватись. Не бюрократичне самозадоволення з того стану, що, мовляв, на Вкраїні самій кіно-громадськості без ВУФКУ нічого робити, і вона, та кіногромадськість все одно прийде до ніг, —а щире стимулювання розвитку тієї кіно-громадськости без якої, як без грунту творчого, не можливий і здоровий розвиток кінематографії.
І нарешті третє: розуміння нашого кіно-виробництва не як чисто-комерційного („торгашеского“) закладу, а як особливого культурно-виховавчого і мистецького організму зі своєрідною широкою технічною й економічною черевною частиною Найти оцю здорову кореляцию ріжних частин живого тіла ВУФКУ — і є завданням не тільки Правління ВУФКУ та НКО,