„Кіно — це найважливіше для нас мистецтво“
ЛЕНІН
«За п’ять років ми йшли рівно вперед, як рейками. Через це в багатьох наших робітників виник настрій, що все піде, як по маслі, що ми їдемо трохи не екстреним поїздом... На цім грунті зросла теорія «самотеку», теорія «якось-то воно буде»... Звідси де-який потяг до інертности, до сплячки».
Ці слова тов. Сталіна, сказані на Всесоюзному з’їзді ВЛКСМ, відбивають ті настрої, що, завдяки нашим числен
ним перемогам, опанували багатьох робітників з найрозмаїтіших ділянок радянського будівництва.
Кінематографісти не є і не були винятком із цього правила. Величезні досягнення радянського, зокрема українського кіно, примусили їх повірити, що й надалі розви
ток піде тим самим темпом і з тими самими поспіхами, як кілька років він ішов.
Проте труднощі виникали й виникають. Формула «якось воно буде» могла прикрити лише моральне дезертирство й приховані панічні настрої. Так, з одного боку, народжу
валася паніка, а з другого боку — сплячка. Цілком ясно, що всі дальніші перспективи роботи української кінематографії в великій мірі залежать од одного: од майбутньої Київської кіно-фабрики.
І саме навколо цієї вузлової справи одні задоволено спали (а то й сплять) на лаврах, инші — вдавалися в паніку й в песимізм.
Кожна цеглина, що клалася й кладеться на стіни кінофабрики, наближає той момент, що вимагатиме не солод
кого сну та маріння, й не тривожно-патетичної декламації, а цілком реальної та рішучої роботи, акції, заходів.
Як що за перших років своєї роботи Київська кінофабрика й не матиме тих величезних маштабів та обсягів, які проектувалися, то все-таки вона настирливо вимагає цілої низки великих, сміливих, радикальних заходів.
Чим має бути Київська кіно-фабрика? Кіно-стайнею, де два-три режисери «з прохладцею» накручуватимуть всіляких «Бенів криків»? Парнасом, де невизнані по инших кіно
фабриках генії псуватимуть плівку? Чи дійсною фабрикою культури, гідною цього Донбасу культури, як то звуть Київ?
Хіба може бути кілька відповідав на це питання?
А що зроблено для того, щоб Київська кіно-фабрика була фабрикою культури?
Ще 27 року журнал «Кіно» підносив питання про ті людські кадри, про готування тих молодих радянських кіне
матографістів, що працюватимуть на Київській кіно-фабриці. Ставилася справа про організацію на виробництві при режисерах інституту асистентів. Парт-кіно- нарада ухвалила таку саму постанову. Отже справа цілком ясна.
Справа цілком ясна, а реалізують її — ніяк. Забувають про те, що «асистент» — це не лише термін для відомостей зарплатні того або иншого робітника, а асистент — це той,
що, виховавшись, мусить стати дійсним радянським творцем-кінематографістом. Це—не найближчий знайомий ре
жисера чи кого там иншого, а той, на кого українська радянська культура покладає надії, що він буде україн
ським радянським митцем-кінематографістом. Адже не для Одеських Посередробмисів і не через Одеські Посередробмиси цей -висуванець радянської культури працюватиме.
Потрібно випробовувати тих, що їх на асистентів висуватимуть. Замало для цього рекомендації чи то режисера, чи якогось иншого кіно-можновладця. Безумовно, помилки в доборі людей будуть, але було-б злочинством не вжити заходів, щоб помилок було як мога менше.
Той період, доки українська кінематографія матиме єдиним своїм виробничим центром Одесу, місто дуже й дуже відірване від загального процесу будування радянської української культури, місто зі своїм специфічним кадром «кінематографістів», треба використати так, щоб В цьому оточенні встигнути виховати ті кадри людей, які матимуть і право, й честь працювати на першій радянськими руками, радянськими грошима, з радянського заліза й цегли збудо
ваній Київській кіно-фабриці. Період, ми певні, не дуже то й великий, а тому з більшою відповідальністю, напрудженням і енергією треба взятися, щоб виховати! потрібні нам кадри висококваліфікованих митців-кінематографістів. Але не цією одною справою можна відкараськатися від тих завдань, які висуває будівництво київської кіно-фабрики.
Окрім режисерів і акторів, українському кіно потрібні й инші спеціялісти-робітники: лаборанти, оператори, освітлювачі. Потрібна велика науково-дослідницька робота в галузі кіно, потрібен експеримент, вивчення, винахід.
Правління ВУФКУ ухвалило постанову про те, щоб заходитися навколо організації науково-дослідчого кіно-закладу, де-б поряд із науковою роботою виховувався україн
ський радянський висококваліфікований теоретик з усіх галузів кіно.
Треба подумати про дальнішу долю того єдиного на Україні навчального горе-кіно-закладу — Одеського кінотехнікуму — що міг-би в деякій мірі дати нашому кіно потрібного радянського робітника, але що, за теперішніх умов, його не дасть і не може дати.
Коли почне працювати Київська кіно-фабрика, цей міцний виробничий осередок, то тоді лише один Київ може претендувати, щоб мати тут отой навчальний заклад. Себ-то треба цілком реально поставити справу про перехід кінотехініку-му до Київа. Инакше навіщо витрачати ті кошти, що їх вимагає Одеський кіно-технікум, коли вже ціл
ком ясно, що з нього можуть вийти окремі, потрібні для виробництва, особи, але що це будуть лише щасливі ви
нятки, а не правило? Спати чи тривожно декламувати нема часу. Потрiбно робота. «Якось» воно не буде.
М.Бажан
ЛЕНІН
КіНО
ЖУРНАЛ УКРАЇНСЬКОЇ КІНЕМАТОГРАФІЇ
3-й рік
Червень, 1928 року№ 6 (42)
„ЯКОСЬ ВОНО БУДЕ“...
«За п’ять років ми йшли рівно вперед, як рейками. Через це в багатьох наших робітників виник настрій, що все піде, як по маслі, що ми їдемо трохи не екстреним поїздом... На цім грунті зросла теорія «самотеку», теорія «якось-то воно буде»... Звідси де-який потяг до інертности, до сплячки».
Ці слова тов. Сталіна, сказані на Всесоюзному з’їзді ВЛКСМ, відбивають ті настрої, що, завдяки нашим числен
ним перемогам, опанували багатьох робітників з найрозмаїтіших ділянок радянського будівництва.
Кінематографісти не є і не були винятком із цього правила. Величезні досягнення радянського, зокрема українського кіно, примусили їх повірити, що й надалі розви
ток піде тим самим темпом і з тими самими поспіхами, як кілька років він ішов.
Проте труднощі виникали й виникають. Формула «якось воно буде» могла прикрити лише моральне дезертирство й приховані панічні настрої. Так, з одного боку, народжу
валася паніка, а з другого боку — сплячка. Цілком ясно, що всі дальніші перспективи роботи української кінематографії в великій мірі залежать од одного: од майбутньої Київської кіно-фабрики.
І саме навколо цієї вузлової справи одні задоволено спали (а то й сплять) на лаврах, инші — вдавалися в паніку й в песимізм.
Кожна цеглина, що клалася й кладеться на стіни кінофабрики, наближає той момент, що вимагатиме не солод
кого сну та маріння, й не тривожно-патетичної декламації, а цілком реальної та рішучої роботи, акції, заходів.
Як що за перших років своєї роботи Київська кінофабрика й не матиме тих величезних маштабів та обсягів, які проектувалися, то все-таки вона настирливо вимагає цілої низки великих, сміливих, радикальних заходів.
Чим має бути Київська кіно-фабрика? Кіно-стайнею, де два-три режисери «з прохладцею» накручуватимуть всіляких «Бенів криків»? Парнасом, де невизнані по инших кіно
фабриках генії псуватимуть плівку? Чи дійсною фабрикою культури, гідною цього Донбасу культури, як то звуть Київ?
Хіба може бути кілька відповідав на це питання?
А що зроблено для того, щоб Київська кіно-фабрика була фабрикою культури?
Ще 27 року журнал «Кіно» підносив питання про ті людські кадри, про готування тих молодих радянських кіне
матографістів, що працюватимуть на Київській кіно-фабриці. Ставилася справа про організацію на виробництві при режисерах інституту асистентів. Парт-кіно- нарада ухвалила таку саму постанову. Отже справа цілком ясна.
Справа цілком ясна, а реалізують її — ніяк. Забувають про те, що «асистент» — це не лише термін для відомостей зарплатні того або иншого робітника, а асистент — це той,
що, виховавшись, мусить стати дійсним радянським творцем-кінематографістом. Це—не найближчий знайомий ре
жисера чи кого там иншого, а той, на кого українська радянська культура покладає надії, що він буде україн
ським радянським митцем-кінематографістом. Адже не для Одеських Посередробмисів і не через Одеські Посередробмиси цей -висуванець радянської культури працюватиме.
Потрібно випробовувати тих, що їх на асистентів висуватимуть. Замало для цього рекомендації чи то режисера, чи якогось иншого кіно-можновладця. Безумовно, помилки в доборі людей будуть, але було-б злочинством не вжити заходів, щоб помилок було як мога менше.
Той період, доки українська кінематографія матиме єдиним своїм виробничим центром Одесу, місто дуже й дуже відірване від загального процесу будування радянської української культури, місто зі своїм специфічним кадром «кінематографістів», треба використати так, щоб В цьому оточенні встигнути виховати ті кадри людей, які матимуть і право, й честь працювати на першій радянськими руками, радянськими грошима, з радянського заліза й цегли збудо
ваній Київській кіно-фабриці. Період, ми певні, не дуже то й великий, а тому з більшою відповідальністю, напрудженням і енергією треба взятися, щоб виховати! потрібні нам кадри висококваліфікованих митців-кінематографістів. Але не цією одною справою можна відкараськатися від тих завдань, які висуває будівництво київської кіно-фабрики.
Окрім режисерів і акторів, українському кіно потрібні й инші спеціялісти-робітники: лаборанти, оператори, освітлювачі. Потрібна велика науково-дослідницька робота в галузі кіно, потрібен експеримент, вивчення, винахід.
Правління ВУФКУ ухвалило постанову про те, щоб заходитися навколо організації науково-дослідчого кіно-закладу, де-б поряд із науковою роботою виховувався україн
ський радянський висококваліфікований теоретик з усіх галузів кіно.
Треба подумати про дальнішу долю того єдиного на Україні навчального горе-кіно-закладу — Одеського кінотехнікуму — що міг-би в деякій мірі дати нашому кіно потрібного радянського робітника, але що, за теперішніх умов, його не дасть і не може дати.
Коли почне працювати Київська кіно-фабрика, цей міцний виробничий осередок, то тоді лише один Київ може претендувати, щоб мати тут отой навчальний заклад. Себ-то треба цілком реально поставити справу про перехід кінотехініку-му до Київа. Инакше навіщо витрачати ті кошти, що їх вимагає Одеський кіно-технікум, коли вже ціл
ком ясно, що з нього можуть вийти окремі, потрібні для виробництва, особи, але що це будуть лише щасливі ви
нятки, а не правило? Спати чи тривожно декламувати нема часу. Потрiбно робота. «Якось» воно не буде.
М.Бажан