ЖЕРТВИ

Шановні громадяни, поети й белетристи! На хвилиночку спочиньте, дайте писнути й чесним людям, нехай і вони кинуть зерно душі своєї на ринок... та що тут просити? Киньте перо й сидіть мовчки, дайте і мені, того...
Ви пам’ятаєте Пафнутія Карповича Зуботиченка? Зовсім і не чули?
Одного разу говорить мені Пафнутій Карпович:
— Ти, говорить, живеш, як та дровина, або сіфон з водою, дурнем, говорить, живеш...
— Даруйте, Пафнутіє Карповичу, одповідаю. Може й дровина я, або сіфон, зате ми алгебр і тригонометрій ні в зуб ногою і по гімназіях, того, не вчились. Дураки, говорю, ми, даром кислород зничтожаєм!
— Ти мені алгебрами очей не коли! —лиховісно рече Пафнутій Карпович. — За алгебри, дивись, аби у Бупрі не опинитись, алгебру тільки, говорить, буржуй знає, краще мовчи, я до тебе по людському, як брат...
— Даруйте! — кричу я, — Я жартую, громадянине Зуботиченко. Говоріть, я слухаю обома ухами.
Пафнутій Карпович глянув на годинника, щось подумав, тоді сказав:
— Через пів години перший сеанс. Підемо... — Грошей нема!
Він платить за мене, мені тільки вдягатись.
Я причепив галстука, послинив носки черевиків, погасив лямпу й вийшов.
Ясно, ішли до кіно.
Здається, дрібничка: кожна людина ходить до кіно. Але на цей раз було щось инше. З цього дня історія трохи повер
нулась у другий біг й набрала иншої форми. Словом, після цього була драма...
Картина йшла погано. Хтось бив посуд, когось різали, мертві вставали і знову помирали, а якийсь трюкіст їв камінь і реготавсь. Реготалась і публіка, а мені, страх як хотілося заснути.
Я ніколи не читав Плеханова, хоч здо
хни і в зуб ногою, що до мистецтва.
Якось дотягнули до кінця. На вулиці мовчки бере мене під руку Пафнутій Карпович і сміється. Тільки перед кімнатою у мене — говорить:
— Скільки тобі, позичити грошей?
Мене здивувало. Я знав, що у нього за душею ніколи не було цілого червінця.
— Дві сотні позичте! — говорю і регочусь.
— Дві? Мало, — серйозно каже Паф
нутій Карпович. — Ну, добре, так і знай, через місяць маєш дві сотні дурно...
Так і розійшлися. Місяць не бачив я Зуботиченка, а на сороковий день... виноват! Я таки бачив Зуботиченка і не раз, але тільки з вікна своєї кімна
ти, і зустрічатись якось не доводилось.
Пам’ятаю, одного
разу мене розбудив важкий гуркіт підводи коло нашого проїзду. Зирнувши у шибку, я спершу одеревенів, тоді протер очі і знову одеревенів, нарешті побачив, як Пафнутій Карпович розвантажував підводу.
Там був один тільки папір, зате стільки, ніби Зуботиченко мав друкарню.
Другого разу йому привезли сотню пляшок чорнила, а на
третій раз приїхала друкарська машинка, плюс сама друкарниця, стара, на милиці жінка. Після того таємниця застебнулась на
всі свої гудзики, аж до другого місяця. Правда, до мене раз убігла дружина Зуботиченкова, простоволоса, уся в сльозах, повалилась небога мені в ноги і скрикнула.
— Громадянко! — говорю, — Устаньте! Жінка неповинна тепер лежати перед деспотом мужчиною, для чого-ж тоді були революції.
На неї не вплинули мої докази, тихо схлинуючи вона позичила у мене четвертака і вийшла. Я бачив, що вона на ці гроші купила пер і ручок і більше до мене не приходила. Так тяглось цілий місяць.
II.
Одного дня прийшов я додому уже вечором, не скидаючи галстука ліг на кушетку й заснув.
А новий день приніс і нову звістку. Страшенний галас і крики у дворі не на жарти стривожили і винесли мене з кімнати. У дворі стояла підвода, а на ній лежала труна. Біля неї лежала дружина Зуботиченкова, щось міцно стискуючи у руках своїх. Підійшовши ближче — я побачив мертвого... Я побачив мертвого Пафнутія Карповича.
Дружина його підійшла до мене, подала мені рівно двіста карбованців, покірно додавши:
— Покійний так хотів.
Я спокійно сховав гроші і схиливсь перед труною.
Уже коли загребли покійника, коли запили всю цю історію вином, —тільки тоді я довідавсь про суть драми...
... Пафнутій Карпович, вражений кіно-картинами, плюс спантеличений колосальними сумами, що видаються за сценарії— уперто присвятив себе на таке діло, просидів цілий місяць, коли-ж останній кадр був закінчений, —поніс все це до Управління Кіно.
Наперекір дотепам письменницьким, що сценариста уявляють тільки як божевільну істоту, або недоумка, — сценарій Пафнутія Карповича радо прийняли і того-ж таки дня йому виписали не більш-неменш, як дві тисячі радянських знаків.
Підійшовши до каси і побачивши таку силу грошей — Пафнутій Карпович спершу отетерів, тоді зблід, далі позеленів, нарешті схопивсь за серце і вигукнувши: „двіста завішаю Кін
дратові Овсійовичу Остолопченкові! “— вигукнувши це, схиливсь на двері й помер. Швидка допомога констатувала розрив серця.
Почувши це, я негайно-ж побіг до свого небожа, що писав якогось сценарія, кинув йому цих двіста крб. і сказав:
— Небоже мій! Рятуй життя, поки цілий. Бери гроші і зараз пали свою писанину. Не дивись, що дядько твій йолоп, він йолоп чужому, а тобі — батько рідний. Не пиши, прошу, спали писанину! Ну, так його, на примусі краще.
Сценарій горить...
Того-ж таки вечора мені стало сумно. Пішов до кіно, аби чим розвіяти нудьгу. Знаю: — мистецтво без жертв не буває... а в тім, чому й собі того? Маю прекрасну тему до сценарія, ну, хоча-б перший кадр: Кадр перший:
— Кіндрат Овсійович Остолопченко снідає. (Крупно: нога, а
рот їсть). Г. Сажа
... Я побачив, як він розвантажував підводу...
... Бери гроші й зараз-же пали свою писанину...