ФАРБОВАНІ ОБЛИЧЧА

Немає мистецтва, що ставилося-б до об’єкту свого уважніше за кіно. Жодна риска, жодна пляма на обличчі актора не заховається від пильного ока кіно-об’єктиву. В театрі це не так. Велике відда
лення актора від глядача уможливлює в театрі складний грим, всілякі наліпки, начепки, цілі гори гумозу на носі, вили
цях, щелепах актора. Спробуйте-но отак розмальоване лице показати на екрані „крупним планом“. Яка потвора гляне на глядача! „Нервових просять не дивитися“!
Шари гумозу заважають м’язам обличчя вільно рухатися, той „чарівний рум’янець“, що від нього молодіють актори театру, видасться на плівці чорними ямами на щоках, начеплена перука й борода чіткою рискою буде відділена від обличчя.
Коли кіно переживало ще перші наївні роки свого дитинства, то з цього приводу не сумували. То була щаслива пора начеплених борід, наліплених носів і роз
мальованих чорними та білими плямами облич. Глядачі захоплювалися і з таких
рухливих тіней „ілюзіону“, хоч назва ця була дуже несправедлива. Адже жодної ілюзії, окрім ілюзії руху, він не давав.
Кіно виросло. Глядачі навчилися скептицизму. Театр був примушений все менше
й менше встромляти свого гумозового носа в справи кіно. Між коном та екра
ном лягла глибока прірва, що весь час і тепер іще збільшується. Деякі фанатики „чистого“ кіно вимагали цілковитого зни
щення всякого гриму — цієї театральної спадщини, що, мовляв, плямує екран.
Проте практика не зважає на піднесені, хоч і найщиріші декламації. Кіно-актор не міг і не може відмовитися від гриму, не лише як од засобу збільшити вираз
ність та промовистість свого обличчя, але й як од засобу змінити, переинакшити за вимогою ролі зовнішній вигляд.
Ця делікатна й непевна справа — грим у кіно — і досі ще єсть Ахілесовою п’ятою багатьох і наших, і чужоземних фільмів. Типаж, кунсткамера фізіономій, не рятує справи. Адже актор — це не тільки людина
з бородою або без бороди,
але й творець, чого не можна вимагати від кожного вла
сника хоча-б і найпрекраснішої, єдиної в своєму роді шевелюри. Отже без гриму не обійтися. На жаль, грим у кіно частіше буває пога
ний, ніж добрий. Особливо грим, що мусить радикально змінити зовнішність актора.
Американський актор Лон Чаней, що його тепер звуть „королем гриму“, більш від
важний в справі гриму. Він не боїться фарб, гумозу, наклейок. Але кожен грим кожної нової ролі своєї він доводить до ступеня дійсно
го шедевру. Він змінює не лише своє обличчя, але, наприклад, граючи в фільмі „Невідомий“ безрукого циркача, він зконструював спеціяльне пристосовання, що
цілком заховало його руку. Таємниці цього винаходу він нікому не розказав. Не дарма-ж американці склали такого незугарного, проте характерного анекдота:
Менжу й Чаплін ішли стежкою парку. Назустріч їм — жук.
— Обережніше, — сказав Чаплін, — не розчавте цього жука, бо може це Лон Чаней за жука загримірувався.
З фотографій Чанея видно, які чудеса над своїм обличчам він за допомогою гриму проробляє.
І поряд із цим якими вульгарними, якими жалюгідними видаються спроби наших акторів запроваджувати радикаль
ний грим, що змінював-би не лише обличчя, але й всю постать. Деревляні копита, начеплене волосся, явно гумозові носи, несмак, неохайність, наївні дома
гання, марні спроби бути оригінальним— це доводить, що над справою культур
ного, охайного гриму і нашим фабрикам, і кожному актору зокрема треба серйозно попрацювати. Г. Ремез
На малюнках подано: вгорі артист Лон Чаней в ролях з різних фільмів; внизу — артист Капка в ролі з „Че
ревичків“ та арт. Симонов „Сорочинському ярмар
кові“