ОПОВІДАННЯ ПРО НЕСХОЖОГО МАТРОСА

Півроку не був я вдома.
Динька, син мій, чотирьохлітнє патлате звірятко, з захопленням стрів мене на порозі:
- Татку, добре, що ти приїхав, я розкажу тобі про матроса з кіно.
Довга дорога мене втомила.
Зелене майоріння дерев ще стояло
в очах.
Жінка сором’язно виправдувалась
- Ми тут розважалися без тебе, були в зоологічнім саді, на дитячому ранкові. Але найбільше вражіння на нього справило кіно. Я була з ним на „Панцер
нику Потьомкіні“. Минуло вже чотирі місяці, а він усе про це балакає, з усіма своїми вражіннями ділиться.
- - Татку, ти не слухаєш - слухай!
Динька зліз на мій потертий чемодан і почав своє несподіване оповідання.
Це його перше вражіння від кіно я наведу цілком, без жодних стилістичних поправок.
Матрос був великий, як будинок, і замісць даху носив на голові безкозирку.
Потім руки. На руках у нього росло чорне, чисто як трава, і штані теж широкі, їх називають кльош.
Він був не справжній, а тільки як живий, намальований, на
певне, фарбами й олівцем. Він підіймав до гори пугача й обличчя йому було люте, як у шурум-бурума.
Його біля цирку поставили, щоб він не впав, коли дме вітер. Там робили кіно. Мама мене не пускала через дорогу, бо автомобілі їхали, й коні можуть переїхати. Потім хтось подзво
нив. Я гадав, що всі побігли, щоб двері одчинити, але вони сіли на стільці й стали чекати, хоча було темно.
Тоді стукотіли ногами. На стінці висіла скатерка. На скатерці щось написалося, і всі знову почали розмовляти.
Великий пароплав, просто як Дніпро. З труби йде чорна сажа. Колеса крутяться, і він їде. По ньому ходять матроси, у них обличчя з шиями й руки, тільки не чутно, як вони балакають.
Ще були міліціонери з гудзиками, а найстарший з такою білою шапкою. Напевне офіцер. Вони ніби кричали на матросів і хотіли їх бити кулаками.
Але знаєш, найлютіший маленький, хоча й з бородою - мама каже, що це їхній доктор. Він сказав їм, що можна їсти черв’яків, які в м’ясі там живуть.
За те, що матроси не хотіли їсти черв’яків, їх всіх хотіли вмерти Прийшли салдати з рушницями. Матросів замотали в простиню, щоб їм не було холодно й уже захотіли стріляти. Але всі инші матроси заступилися за них, і салдати теж. Ті з гудзиками й офіцер дуже лютували, але матроси не послуха
лись і почали їх тонути в воду, й доктора теж. їх було зовсім не жаль. Усі встали й мама теж, і почали кричати „ура“ і плескати руками.
Головніший матрос, розумний і великий, усе розповідає, як треба робити, але за ним поліз з пугачоч один офіцер і убив, напевне в серце, і його за це теж убили.
Коли пришла воля, вони повісили високо на палку червоний прапор. Усі знову встали, кричали, стукали, співали, а мама плакала. Вона каже, що дядя Гаврюша теж був на цьому пароплаві. Я його покликав, а мені сказали: „тихше“. Потім пока
зали місто. Там у наметі лежав головний матрос. Приходили люди, добрі й люті. Люті сміялися - вони, напевне, не знали, що він був найкращий і найголовніший матрос, який робив волю.
Коли приїхав пароплав, усі хотіли його скоріше побачити, й давали матросам їсти гуси, поросята та булку. Але потім офіцери, що їх утонули, вже переодягнені, ходили по сходах й стріляли. Одну влучили в око. Хлопчика забили й чужу даму
з коляскою. А коляска сама з дівчиною за малим не впала зі сходів. 1 скрізь була кров. Розумієш?
Із труби знову пішла сажа. Пароплав поїхав. Потім приїхали багато-багато пароплавів і хотіли воювати з цим, що на ньому червоний прапор і де сталась воля.
Але знову матроси не захотіли, вони почекали, й той па
роплав поїхав далі й просто до нас.
Але хтось забув і засвітив світло. І всі пішли.
Я пам’ятаю ще всіх матросів.
Я, непевне, виросту на матроса, і буду вивішувати червоні прапори.
Тільки, знаєш, той, що стоїть біля цирку, дуже намальова
ний. Ті зовсім не такі - більші та кращі.
Сенька, він піонер і прохає, щоб бути, як Лібкнехт. Я буду, як Лібкнехт, а вуса можна намалювати.
Татку, ти не офіцер? Це добре.
Л. Длигач
... Його біля цирку поставили, щоб він не впав, коли дме вітер.
Великий пароплав, просто як Дніпро.
... Бо автомобілі їхали, й коні можуть переїхати.