ЧЕРВІНЕЦЬ

Дивно: ще трапляються письменники, художники, артисти й инша нечість, що запально, з упертістю архаїчної тварини доводить, і настирливо доводить, - що зараз на Україні жити надто скучно й сумно: нема, мовляв, - чогось інтересного, що могло-б збудити фантазію, жодних немає пригод, - словом нічого немає! - і доведуть опонента свого до того, що він і справді розведе руками й стане на тому: - сумно! Людина може спокійно з’явитись на світ білий, виросте, сплодить кілька таких
істот, на себе
подібних і без жодного хви
лювання, як бур’ян глухий - помирає.
П р а вда, коли не заглиблюватись
у факти, - той справ ді: - степ. На си
ньому обрії, як Пилип з
конопель - з’явиться мо
гила. Село. Млин. У мли
ні сидить дядько й уважно, наче од цього за
лежить доля
всього світу, шукає щось у себе в пазусі. Тихо. Сонце як прок
ляте палить і земля глухо репається. Серед дороги лежить високо - підтикана баба і не ворушиться.
Або - місто: камінь. Трамваї. На розі міліціонер, як той лунатик. Вулицею пробігли безпритульні. На стіні реклама: - пиво 35 пляшка. На тротуарі роздавлений помидор. По ньому лазить дивнс-спокійна муха. Скучно!
А навсправжки - зовсім инакше. Цікаві речі трапляються на Україні. Ну, хоч би пригода з Василем Калістратовичем.
Одного разу... але, хто такий сам він, його біографія? Хіба тільки про великих геніїв можна писати біографію? За те тільки, що Пушкин сказав, що - „любві все возрасти покорни!” - і писати його біографію? Не чесно, не полюдському і, де тоді абсолютна рівність?
Хоч біографія Василя Калістратовича коротка, все-ж таки... ну, от: - вродився, як і всі люде, - з криком, вереском і сліпий. На другий день міцно схопив рученятами своїми материни груди і не випускав доти, - доки маленький живіт його зробився круглий, як опука. Мати сміялася й говорила, що з нього вийде багатий чоловік. Через тиждень вона померла. Василь Калістратович зостався один, як палець до 30 літ.
Ӏ от, одного разу, без жодних передмов, - одружився він з Лікерою Івановною, що жила за містом, мала похилений, трухлий будиночок і продавала яблука.
На цьому біографія закінчується. Адже-ж про людину можна писати тільки до її одружіння. Істина непереможна як те, що з-за хмари не видно сонця.
Прийшовши з Загс’у, - Василь Калістратович зупинився серед кімнати, беззмістовно поглядаючи на „Лушу”.
- Чого вилупив баньки? Не бачив мене? Марш! - крикнула Лікера Івановна.
Він зробив „марш” і на другий день став касиром на залізниці.
І покотилися намистом чорним його дні. Головне - Лікера Івановна. Вона й дихнути йому не давала. Стара, як чорт, вічно забруднена, підтикана до самого пупа, - вона у ночі навіть не могла обійтися без того, щоб не торкнути Василя Калістратовича у бік, а коли він з болю застогне, - додати серйозно:
- Дармоїд! На вулиці-ж тебе знайшла, босяк!
Василь Калістратович щулився тоді, хотів зробитися маленьким і лякався, що у серці його виросла велика зненависть до Лікери Івановни.
І пропав Василь Калістратович, як муха в окропі. Всього 35 літ - і без радости, без світлої хвилини, жодного привітного слова. Зігнувся він, зморщився, як той фарширований перець,
все дивиться в низ і шепче щось своїми безусими губами. Одна й радість, коли запізнілпй пасажир підбіжить до каси і гукне улесливо: - „будьте ласкані, до Москви!” - Василь Калі
стратович похапцем подає квитка і ще довго дивиться своїми очами вогкими за випадковим, добрим пасажиром.
Коли одходить поїзд. - Василь Калістратович сідає на стільця і намагається зосередитись в собі. Але не встигне ще стулити очей, - як зараз-же йому увижається забрьохана, лайлива постать Лікери Івановни. Він витирає холодний піт з чола і починає дивитися у вікно. Там вічно стоїть старий, забутий товаровий вагон.
Вечером іде до дому. Трохи постоїть під парканом, тоді з одчаєм переступає поріг. Лікера Івановна латає якесь ганчіря. На долівці дрімає ширшавий, наче хто з канави його виволік, - кіт. Пахне онучами й солодким потом,
Василь Калістратович мовчить, він не сміє просити їсти, щоб не трапилося так, як тиждень тому, - коли він необережно запитав:
- Лушо, їсти...
- Не здохнеш! - крикнула вона і йому в лоб полетіла гнила устілка й стара підошва.
Ні, він тепер ні пари з уст, він не буде більше...
- Може їсти хочеш? Бідний ти! - несподівано запитала Лікера Івановна, а Василь Калістратович ледве на ногах втримався, щоб не упасти без пам’яти з радости великої й щастя.
І не дивно, що од тепер у ньому виросла незмірна, глибока любов до Лікери Івановни. Він любитиме її до смерти, він... - Лушо! Борщ добрий! - сказав він, піднімаючи ложку.
І доказав на ділі любов свою Василь Калістратович. Він же твердий, як камінь, він може довго дивитися в одну точку і очі його будуть так само сірими й маленькими, а на лобі ворушитимуться, як черви - глибокі зморшки.
Показав любов свою, хоч це... словом, жахлива й прикра була історія. Саме: -
Продавши квитки на швидкий поїзд, він почув, що у череві його заскімлило й защиміло, наче там ворочалися цуценята. Василь Калістратович терпів, як герой. Коли-ж у скронях по
чало різати, а в очах поплили зелені
круги, - вік поставив до каси свого помічника, а
сам негайно-жпішовдо дому. Був
розбитий, слабий, думав, - що помре.
Вийшовши за місто, йому стало краще. Він побачив сво
го маленькогобудиночка. Він дивився на нього, як з надією ди
виться турок на свою свя тііню.
Але в чому-ж річ? -
думав Василь Калістратович,
пильно вди
вляючися у свій будиночок.
Він побачив, що під парканом ме
тушилися якісь невідо
мі люде, ЩОСЬ робили, перелазили, наче
...Скучно!
...Будьте ласкаві, до Москви...