„Кно - це найважливіше для
нас мистецтво“
ЛЕНІН
(До Всесоюзної парт-кіно-наради)
Серед великих питань, що стоять перед радянською кінематографією і мають бути обговорені та розвязані на майбутній парт-нараді, ми маємо надзвичайно складну справу, що її тов. Луначарський зачепив у своїй статті у справах кіно. Це справа про організаційні взаємини між кіно-організаціями окремих республік, справа про самостійне існування республіканських кіно-організацій.
Радянська кінематографія становить собою не тільки культурну силу, що росте, але й культурну силу, що значно вже виросла так кількосно, як і якісно. Зацікавлення до радянської картини, зростання - бурхливе зростання - клубної мережі, кіно
фікація села, що в нас реально здійснюється (у нас на Україні є до 1000 сільських установок) свідчить за те, що кіно стає й в значній мірі вже стало знаряддям політичного та культурного впливу на маси. Кіно стає найважливішою ділянкою культурного фронту, наймасовішим знаряддям, щоб прилучити широкі робітничо-селянські маси до радянської культури.
Як ставить партія справу з культурою в національному переломленні, як розвязує її наша партія на Україні, в найскладніших національних обставинах?
Свого часу, ще напередодні всесвітньої імперіалістичної війни тов. Ленін висунув українську справу, як одну з найважли
віших національних справ у нашій партії. У всій своїй роботі, як в добу громадянської війни, так і в добу мирного господарчого будівництва, наша партія на Україні виходила з основних засад ленінської національної політики і в боротьбі з різними національними ухилами добилася не тільки того, що маси й радянська громадськість зрозуміли, що українська культура має всі передумови для зростання та розвитку.
На культурному фронті ми, особливо за останні роки, за керівництвом партії, маємо значні дійсні досягнення. Потенці
альні сили українського народу, української культури, що їх гноблено було віками, зросли й буйно розцвіли тільки за пра
вильним керівництвом нашої партії. За останні 5-6 років ми, що до розвитку української культури, йдемо велетенськими кроками.
Українська кінематографія, що так зміцніла останніми кількома роками, ні в чим не поступається перед найбільшими кіноорганізаціями сусідніх республік, в тому числі й РСФРР, і ховає в собі величезні потенціяльні можливості.
Кіно - одно з наймогутніших знаряддів прилучення мас до культури, - кіно у нас на Україні не тільки повинно стати, але в значній мірі вже стало одним з найсильніших засобів укра
їнізації мас, своєю авдиторією, своїм маштабом охоплення мас, своєю впливовістю, кінематографія не може рівнятися до инших, далеко слабкіших що до цього мистецтв.
Звідси цілком ясно, що ставити питання про об’єднання всіх національних кіно-організацій під одним керівництвом, ставити цю справу так і розвязувати її легким рухом руки, як це намагається тов. Луначарський, - це все одно, що ставити питан
ня про об’єднання під єдиним керівництвом шкільної справи всіх національних республік, про об’єднання газетної справи, утворення єдиного керівництва літературою, мистецтвом то що.
Ставлячи це питання, нема чого посилатися на колишні ненормальні взаємини між окремими республіканськими кіно-організаціями, нема чого наводити, як доказ потреби утворити єди
ний керівний центр, те, що німці побачили „Панцирника Потьомкіна“ раніш за українців, а в РСФРР майже зовсім не бачили продукції ВУФКУ.
Тов. Луначарський, видно, не знає, що ця боротьба між окремими кіно-організаціями вже майже півроку як відійшла в
давнє минуле, шо не тільки між ВУФКУ та Совкіно, а між усіма кіно-організаціями встановлено цілком нормальні взаємини.
Нема чого, посилаючись на історію минулого, робити цілком невірні та шкідливі для справи кінематографії висновки, що цілковито йдуть у розріз з національною політикою нашої партії.
Через національну за формою культуру, через її розвиток та піднесення мас до Інтернаціоналу - така національна політика нашої партії в галузі культури. Кіно, як одна з галузів мис
тецтва, як одна з важливіших дільниць культурного фронту, більше, ніж щоб-то не було, повинно мати своє національне обличчя. Ставлення питання про .встановлення якоїсь одности керування всією союзною кінематографією приведе до зруйну
вання цієї дільниці національної культури, приведе до гегемонії одної кіно-організації над усіма иншими.
Справа про самостійне існування національної кінематографії, або утворення єдиного керівного центру, це справа не тільки організаційного порядку, а значно глибша справа, справа політична.
Ми маємо, з одного боку, спроби трактувати завдання національної кінематографії у вузько-національному, навіть націоналістичному розумінні цього слова, ми маємо спроби вимага
ти від нас обмеження поля діяльности нашого кіно виключно українськими темами, провадити нашу роботу виключно укра
їнськими робітниками, вигнати з нашої кінематографії все не українське, все те, що „пахне Москвою”. Це один ухил ультранаціоналістичного, шовіністичного порядку, збудований на неро
зумінні того, що не одні українські теми й не одні українські робітники визначають національне обличчя нашої кінематографії.
Це значить не розуміти того, що великі творці української культури - Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Дра
гоманов та инші - в свій час піднесли українську культуру на відповідну височінь не самоізоляцією в рямках своєї української хати, а, власне, як співці інтернаціоналізму, як співці об’
єднання боротьби пригноблених всього світу за визволення всіх трудящих.
Це свідчить про нерозуміння того, що творити українську культуру, це зовсім не значить творити її виключно українськими темами, це свідчить про нерозуміння того, що лінія ро
звитку національної культури повинна йти через національне до інтернаціонального, що вся суть зростання й розвітку національної культури за керівництвом нашої партії та пролетаріяту полягає в прилученні національної культури до інтернаціональної.
Нам доводиться, з другого боку, боротися зі спробою ліквідувати самостійні національні кіно-організації й підпоряд
кувати їх єдиному керівництву, точніше кажучи, підпорядкувати їх Совкіно.
На майбутній парт-нараді ми повинні проголосити рішучу боротьбу обом проти-партійним ухилам, повинні почати обстріл обох гатунків шовінізму.
Лінія партії в галузі національної політики та національної культури досить чітка та визначена, щоб не робити хибних висновків та пропозицій в галузі кіно. Безумовно, певний контакт, певний звязок в галузі прокату, в галузі висування тех
нічних питань, в галузі експлоатації закордонних картин, повинен бути між окремими кіно-організаціями. Але не можна навіть підносити питання про змазування національного обличчя.,кінематографії окремих республік, як не можна ставити справу про ревізію національної політики нашої партії.
нас мистецтво“
ЛЕНІН
ЖУРНАЛ УКРАЇНСЬКОЇ КІНЕМАТОГРАФІЇ
№ 21-22 (33-34) Листопад, 1927 року № 21-22 (33-34)
СПРАВИ КІНО
(До Всесоюзної парт-кіно-наради)
Серед великих питань, що стоять перед радянською кінематографією і мають бути обговорені та розвязані на майбутній парт-нараді, ми маємо надзвичайно складну справу, що її тов. Луначарський зачепив у своїй статті у справах кіно. Це справа про організаційні взаємини між кіно-організаціями окремих республік, справа про самостійне існування республіканських кіно-організацій.
Радянська кінематографія становить собою не тільки культурну силу, що росте, але й культурну силу, що значно вже виросла так кількосно, як і якісно. Зацікавлення до радянської картини, зростання - бурхливе зростання - клубної мережі, кіно
фікація села, що в нас реально здійснюється (у нас на Україні є до 1000 сільських установок) свідчить за те, що кіно стає й в значній мірі вже стало знаряддям політичного та культурного впливу на маси. Кіно стає найважливішою ділянкою культурного фронту, наймасовішим знаряддям, щоб прилучити широкі робітничо-селянські маси до радянської культури.
Як ставить партія справу з культурою в національному переломленні, як розвязує її наша партія на Україні, в найскладніших національних обставинах?
Свого часу, ще напередодні всесвітньої імперіалістичної війни тов. Ленін висунув українську справу, як одну з найважли
віших національних справ у нашій партії. У всій своїй роботі, як в добу громадянської війни, так і в добу мирного господарчого будівництва, наша партія на Україні виходила з основних засад ленінської національної політики і в боротьбі з різними національними ухилами добилася не тільки того, що маси й радянська громадськість зрозуміли, що українська культура має всі передумови для зростання та розвитку.
На культурному фронті ми, особливо за останні роки, за керівництвом партії, маємо значні дійсні досягнення. Потенці
альні сили українського народу, української культури, що їх гноблено було віками, зросли й буйно розцвіли тільки за пра
вильним керівництвом нашої партії. За останні 5-6 років ми, що до розвитку української культури, йдемо велетенськими кроками.
Українська кінематографія, що так зміцніла останніми кількома роками, ні в чим не поступається перед найбільшими кіноорганізаціями сусідніх республік, в тому числі й РСФРР, і ховає в собі величезні потенціяльні можливості.
Кіно - одно з наймогутніших знаряддів прилучення мас до культури, - кіно у нас на Україні не тільки повинно стати, але в значній мірі вже стало одним з найсильніших засобів укра
їнізації мас, своєю авдиторією, своїм маштабом охоплення мас, своєю впливовістю, кінематографія не може рівнятися до инших, далеко слабкіших що до цього мистецтв.
Звідси цілком ясно, що ставити питання про об’єднання всіх національних кіно-організацій під одним керівництвом, ставити цю справу так і розвязувати її легким рухом руки, як це намагається тов. Луначарський, - це все одно, що ставити питан
ня про об’єднання під єдиним керівництвом шкільної справи всіх національних республік, про об’єднання газетної справи, утворення єдиного керівництва літературою, мистецтвом то що.
Ставлячи це питання, нема чого посилатися на колишні ненормальні взаємини між окремими республіканськими кіно-організаціями, нема чого наводити, як доказ потреби утворити єди
ний керівний центр, те, що німці побачили „Панцирника Потьомкіна“ раніш за українців, а в РСФРР майже зовсім не бачили продукції ВУФКУ.
Тов. Луначарський, видно, не знає, що ця боротьба між окремими кіно-організаціями вже майже півроку як відійшла в
давнє минуле, шо не тільки між ВУФКУ та Совкіно, а між усіма кіно-організаціями встановлено цілком нормальні взаємини.
Нема чого, посилаючись на історію минулого, робити цілком невірні та шкідливі для справи кінематографії висновки, що цілковито йдуть у розріз з національною політикою нашої партії.
Через національну за формою культуру, через її розвиток та піднесення мас до Інтернаціоналу - така національна політика нашої партії в галузі культури. Кіно, як одна з галузів мис
тецтва, як одна з важливіших дільниць культурного фронту, більше, ніж щоб-то не було, повинно мати своє національне обличчя. Ставлення питання про .встановлення якоїсь одности керування всією союзною кінематографією приведе до зруйну
вання цієї дільниці національної культури, приведе до гегемонії одної кіно-організації над усіма иншими.
Справа про самостійне існування національної кінематографії, або утворення єдиного керівного центру, це справа не тільки організаційного порядку, а значно глибша справа, справа політична.
Ми маємо, з одного боку, спроби трактувати завдання національної кінематографії у вузько-національному, навіть націоналістичному розумінні цього слова, ми маємо спроби вимага
ти від нас обмеження поля діяльности нашого кіно виключно українськими темами, провадити нашу роботу виключно укра
їнськими робітниками, вигнати з нашої кінематографії все не українське, все те, що „пахне Москвою”. Це один ухил ультранаціоналістичного, шовіністичного порядку, збудований на неро
зумінні того, що не одні українські теми й не одні українські робітники визначають національне обличчя нашої кінематографії.
Це значить не розуміти того, що великі творці української культури - Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Дра
гоманов та инші - в свій час піднесли українську культуру на відповідну височінь не самоізоляцією в рямках своєї української хати, а, власне, як співці інтернаціоналізму, як співці об’
єднання боротьби пригноблених всього світу за визволення всіх трудящих.
Це свідчить про нерозуміння того, що творити українську культуру, це зовсім не значить творити її виключно українськими темами, це свідчить про нерозуміння того, що лінія ро
звитку національної культури повинна йти через національне до інтернаціонального, що вся суть зростання й розвітку національної культури за керівництвом нашої партії та пролетаріяту полягає в прилученні національної культури до інтернаціональної.
Нам доводиться, з другого боку, боротися зі спробою ліквідувати самостійні національні кіно-організації й підпоряд
кувати їх єдиному керівництву, точніше кажучи, підпорядкувати їх Совкіно.
На майбутній парт-нараді ми повинні проголосити рішучу боротьбу обом проти-партійним ухилам, повинні почати обстріл обох гатунків шовінізму.
Лінія партії в галузі національної політики та національної культури досить чітка та визначена, щоб не робити хибних висновків та пропозицій в галузі кіно. Безумовно, певний контакт, певний звязок в галузі прокату, в галузі висування тех
нічних питань, в галузі експлоатації закордонних картин, повинен бути між окремими кіно-організаціями. Але не можна навіть підносити питання про змазування національного обличчя.,кінематографії окремих республік, як не можна ставити справу про ревізію національної політики нашої партії.