ЛЕГЕНДИ ТА ІСТОРІЯ

шовінізму й „славних традиций минулого проти гримас кривавої гайдамаччини нашого віку, що бруднили лице нашої сонячної України, - що „Звенигора є глибоко національним філь
мом, фільмом нації, що відроджується, фільмом нації, що будує соціалізм.
Розбираючи проблему селянства, не можна не зачепити проблеми національної, розглядаючи її з погляду радянської України і саме тому не забуваючи про націоналістичну трактовку її.
Цей носій націоналістичної ідеї - онук діда Павло, як той святий Юрій з оселедцем, на пофарбованому в біле коні хоче боронити свою ідею, ідучи проти брата й обдурюючи нарід, як обдурив він діда свого, зкориставшись з його забобонів і темряви.
Ми то знаємо, що не лише іржаві козацькі ножі, закопані в Звенигорі, ваблять його туди, але дід, безпорадний в своїй мудрості віковій, дід вірить Павлу, що вогненна сила, що незро
зуміла для нього машина з блискучими очима - паротяг не дає розкопати Звенигору, відшукати легендарні скарби.
І самогубство, мізерне самогубство це-ж, кінець кінцем, найліпший вихід зі становища кожного, хоч трохи чесного з собою і не остаточно сліпого Павла, що не може повернутися назад, зліпити те, що він сам розірвав.
Які-ж стосунки Павла з дідом, себ-то які стосунки гайдамаки-емигранта з загальною селянською масою?
Бережучи свої традиції, свої легенди, боронючи свою історичну інерцію, селянство й синам своїм, од прадіда до діда, од діда до онука, заповідає боронити й берегти їх.
Історичні події порушують спокій і непорушність селянського життя. Чобіт царського генерала ступає на розкопану святобливими дідовими руками могилу козацької України. Войовничий російський імперіялізм розкопує цю могилу вже ло
иншому, й даремно дід обурюється з цього блюзнірства. Його благання й безсилі руки не спинять паротягу, що везе на фронт царські війська, як не спинять вони, озброєні вже бом
В старого діда, як від кремезного коріня два деревця, зросли два онуки: Тиміш та Павло. Два онуки, та люди двох різних віків.
Один - укоханець діда, його помічник у тих магічних операціях, що їх дід пророблює, щоб знайти скарби, а другий - з того самого селянського коріня вирісши, на багато віків пере
ріс свого діда, і не в чорній магії сільських чарівників, а в формулах алгебри шукав способу, щоб знайти скарби, заховані в рідній землі старої Звенигора, своєї старої України.
І ось про важкі шари селянства та про тих, що з цього селянства росли й ростуть, що завойовують собі право зватися гордим іменем пролетаря й творити, ідучи вперед, не завертаючи назад, оповідає фільм „Звенигора”.
Ідею, яку вклали в свій сценарій автори його (М. Йогансен та Юртик), режисер О. Довженко зумів так ново, так незвично для нашого ока показати, що вона заграла й зазвучала на екрані, як сімфонія, як мітинг, як гімн.
Кінематографія, яка досі пленталась десь позаду бойового фронту української культури, висунувши цю зброю „Звенигори , відразу стала попереду і як мистецтво, і як войовник за нову культуру та за нові форми її.
„Звенигора знайшла цілком нові ноти клавіатури кінематографії, що на ній і досі ще багато „творців вибренькують свого остогидлого „чижик, чижик, где ты был“, або не менш настирливі „кирпичики . Ці нові ноти звучали в „Звенигорі по своєму, руки фільмаря Довженка ніде не наштовхувались на руки тих фільмарів, що теж знають контрапункт кінематографії, на руки Ейзенштейна, Пудовкіна, Клера й Ганса.
„Звенигора - цілком оригінальний твір, і його оригінальність не треба було-б навіть доводити, коли-б не знайшлося і тут аматорів дешевої паралелі, які кожному „енку“ шукають батька „ова , не вірючи, що й в Назареті може бути де-що добре.
Звучить парадоксом те, що „Звенигора - цей фільм більшовицької революції, ця гостро відточена зброя проти потвор
Артисти Надемський та Подорожній у фільмі „Звенигора .