НА ХУТОРАХ

Вовчі хуторі притулилися під бором, наче хто приліпив їх до зеленої стіни. Десятків два невеликих хат, плетені ліси, низенькі хліви. За хатами - по опругу піщаного городу, а далі бір, густий старий бір.
Під бором, здалеку ще, простягліїся піщані горби з рідкими кущами червоної шиляги та пасмами жовто-зеленої гіркої трави. А горби, мов дюни, і в Сагару їхати не треба. Навіть кістяки конячі валяються.
А між бором і горбами невідомо звідки, як і коли, чимале озерце. Прямо диво та й годі; кругом на десятки верст пісок і ліс, а тут десятин на 15 - низина і озеро. Тут і розташувалися Вовчі хуторі.
Ларіон Пужалка був піонером хуторів.
Давно, ще до війни, купив на виплат ділянку лісу з краю коло озера, розробив, порубав на участки і попродав селянам, що їм тісно було в селах. Це і вся нескладна історія хуторів.
І добре був розважився Пужалка, став лісом торгувати та... революція „все діло спортила .
Тепер Ларіон Пужалка звичайнісенький чоловік, а у Грицька-комнезама хата навіть краща.
- Строй, строй - думав Пужалка - ще побачимо, що з того вийде!
Не любить він „теперішніх людей.
- Розумні на готовому хазяйнувати - і взявши ціпка, ішов пройтися по хуторі, завертав до хурмана Яцика-австрійця і питав:
- Ну, що у місті, не чути там чого? Яцик знав як відповідати:
- Ні, нічого, тихо все; може газетку хочете?
- Що там газетка, брехні усе, - і, помовчавши, додавав: - Рано значить ще; ну нічого, підождемо.
Одного погожого ранку, ще й сонце з-за горбів не вставало, зібрався Пужалка у бір. На тім тижні надибав біля посадок кущик молодих дубочків.
- Бича вирубать, у хазяйстві здасться.
Ішов стежкою, що гадюкою бігла між деревами. Прокидався бір, голосно позіхав після ночи. В ранішній тиші чулися крики кобців та ястребів на полюванні.
Знайшов Пужалка дубочки, вибрав бичі, уже й цюкнув разів зо три, коли це щось крикнуло в лісі... ще раз... ближче; а бір підхопив крики, луна плигає з гілки на гілку; гомін пішов широкою хвилею, - ожив сонний бір.
- Попався, - думає Пужалка - мабуть лісники, - та скоріше сокиру кинув у молодняк, сів, закурює.
Глянув - цигарка випала, а рота й стулити забув: хоч возом заїзджай. -
-Що за нечиста сила, - прости господи!..
Ні, це щось непевне... Мара... Протирає очі - не зникає. Сказати-б на похмілля, так ні, - учора була п’ятниця - піст, не пив...
А лісом „вісько йде - аж земля гуде .
Прямо з-за посадок виїзджають гармати. Баскі коні гризуть вудила, браві вояки весело перегукуються: - Ну, що?
- Тут добре, зупиняй, нехай зараз-же готують шанці.
Пужалка не вірить очам. Метушаться люди, спритні, веселі. Розпрягають коней, готують батарею. Здивовані сосни хитають головами, сонце крізь ігласті віти кидає рухливі плями на золоті пагони офіцерів та хакові сорочки салдатів.
- А де-ж буде піхотинський бій?

- Під хутором, червоні відступатимуть по-під озером.

- Господи, сила свята - тремтить Пужалка, - як-же це так, ще вчора тихо спокійно, і раптом?..
Годиною пізніше, Пужалка, добре упрівши, біг хутором, - Куди це ви, дядьку Ларіоне?
Махнув рукою й далі. Вони ще нічого не знають. На бігу глянув в Грицьків новий двір.
- Ага, що ти тепер заспіваєш? Убіг у хату і, засапавшись, нічого не міг вимовити. - Чого це ти летів, як неприкаяний?
Ларіониха, огрядна, чепурна, вже підстаркувата жінка, саме мішала свиням полову.
- Драбину, - ледве видушив з пересохшого горла. - Яку прабину? - і знову за полову. - Драбину кажу... швидче... - Та що сталося таке?
- Покинь полову, покинь кажу тобі, чуєш... драбину давай! - Чи не здурів часом, нащо тобі драбина?
- Поговори мені - і, не діждавшись поки жінка второпає що небудь, вибіг з хати та прожогом у погребник.
Там схопив драбину, перекинув зопалу решето, що ним було накрито квочку, і прямо через грядку капусти потяг драбину у сіни.
- Розкажи толком!
- Війна, більшовики „одступатимуть попід озером , царське військо йде, бій буде на хуторах.
У Ларіонихи одібрало язика, а по спині наче хто окропом пустив. - Сало ховай, - почула вже з горища, куди виліз Пужалка. - Строй, строй - думає Пужалка, - ще побачимо...
... Сонце кидає плями на золоті пагони...