Саме недавно закололи кабана, і повна бодня сала була чималим скарбом у господарстві.

- А те-ж „царське військо ...

Пам’ятає Ларіониха як у 19-му році і кабанів забрали, і курей половили; - ой, знову лихо буде!
А Пужалка виліз на горище і з солом’яної стріхи біля комина витягував грубі пачки, замотані в брудні ганчірки й старанно перев’язані мотузками.
То були, потом і кров’ю, як казав він, зароблені гроші ще за часів „комерчеських оборотів з лісом , гроші „справжні , не те, що якісь там білі папірці сучасних червінців.
- Долежались, - думає Пужалка - от тепер всім бідам кінець.
Ухопив заступа та в клуню. Там під сохою закопав, землю зрівняв, сінцем притрусив - нічого не знати. Глибоко, аршинів на півтора закопав.
Тепер не страшно нічого. Буває часом, як бій, запалять хату і згорить „піт і кров . Іменно „кров , бо не раз приходили бандити, до крови били, під стінку ставили, але як не страхали - не виказав Пужалка царських.
Все оддавав: і „керенки й „лімони , а на царські надіявся. І тепер, хай беруть, хай палять - дарма! Чотири тисячи одних „катеринок (останню ділянку в інтенданство продав), та ще дрібними...
Аж у обід упорався Пужалка. Ще тільки понадівать що кращого є...
- Може тільки й лишиться, що на тілі - на те війна. У хату вбігла жінка:
- Ідуть, у дворі вже.
- Що-що, а коня заберуть, - подумав Пужалка - ну, та що буде, те й буде...
На ґанкові кроки... Жінка зблідла.
До хати увішло кілька чоловік, де-хто у військовій одежі. - Це ви тут, здраствуйте, хазяїн?
- Еге-ж, - відповів тихо.
- Чи не можна у вас яєць дістати, або чого поїсти? - Де там у нас... - почала хозяйка. - Цить, стара!
- За гроші, - додав той, хто питав хазяїна. - Пошукай, - розпорядився Пужалка.
За чверть години гості розташувалися в хаті і смачно уминали все, що подала Ларіониха та що принесли з собою.
Пужалка увесь час стояв як стовп біля печі і тільки позирав у вікно.
- Хоч-би коня не вивели, або комори не одбили. Усе було тихо й спокійно.
А як поїли добре, один підійшов: - Дякуємо, скільки вам за все?
- За що? - здивувався Пужалка. - А за їжу - сало-ж, яйця...
- Та що ви, нічого не треба, спасибі що... той... що не погнушалися...
Хотів сказати - що нічого не брали... - - Ні, ні, кажіть скільки? Пужалка не брав грошей.
- - Ну, як хочете, а ми вам платимо... і лисий чоловік поклав на столі біля порожніх мисок два новеньких радянських карбованці.

Буде?

- Буде, буде, спасибі вам. Гості почали збиратися.
Підійшовши до столу, Пужалка довго й уважно дивився на на жовтенькі папірці. У голові щось плуталось. Нарешті не витримав і вже на вулиці догнав...
- Скажіть мені, звиняйтє вже пожалуста... - А що, може мало? - Ні, не те...

Пужалка зайнявся.

- Чи царські ходитимуть?
- Які „царські , ви про що? - Та от... миколаївські... гроші значить... Всі переглянулись.
- Ви-ж мені совєцькими заплатили, а самі... звиняйтє... наче-б-то настоящі... І замовк.
- Ага, он ви про що!..
До Пужалки підійшов високий чоловік:
- Ні, товаришу, ви помилилися: ми не „настоящі , одежа тільки... а „царські не ходитимуть; так і знайте, не ходитимуть уже ніколи.
І повернувшись до товаришів, додав:
- Чого тільки не трапиться на цих кіно-зйомках!
Засмучений дивився Пужалка, як „золоті пагони вийшли з хати на подвір я, як повз його хутір проторохкотіли „трьохдюймовки , задравши жерла д’ горі, як на баских конях в буйному льоті захлиналася „настояща кавалерія.
Його здивовання перелилось через край, коли якась незнана досі людина в шкіряному убранні посеред дороги поставила на троніжках „чортову машинку , що защебетала, засичала по га
дючому, вперилась оком своїм в далекі обрії, що за Вовчими хуторами перегнулися й обнялися з лісом.
Надходив вечір. Сідало сонце. М. Колина
... Драбину, кажу... Швидче...

Підійшовши до столу, Пужалка довго дивився на жовтень

кі папірці.