Як сниться: Катеринослав... Великий майдан чи вигін в одній з його околиць.. Весна... Сонце гаряче й безсоромно веселе.
Я лежу там і міркую.
На мене ніхто не звертає уваги, бо я такий малий і безпорадний., непомітний. А міркувати мені є над чим. Віку мені - 12 років.
У кишені - 3 карбованці. До дому - 300 верст.
Поміркувати є над чим.
Мені надто таки скрутно, але я перебиваюся з кулька в рогожку, а капіталу сво
го - три карбованці, зашитих під плечем
у сорочку - не чипаю. Це резерв, який піде в бій тільки в найкритичнішу мить...
Учора, наприклад, я пропер з базару зо три пуди картоплі якійсь пані - кварталів з вісім, зате маю цілих 40 копійок!
Добре можна прожити чотири дні. А при лихій годині, то й вісім. Тому - в дорогу! Далі й далі.
Бо дорога моя довша, ніж шлях навколо світу. Але вчора, пручи ту картоплю, я бачив цікаву афішу. Червону, велику, з ма
люнками афішу, що на всю свою криваву пащу кричить:
Чудо! Чудо! Чудо!
Въ первый разъ въ здѣшнемъ городѣ! Небывалое въ мирѣ!
СИНЕМАТОГРАФЪ ЛЮМЬЕРА!!!
Поразительны Необычайно!
На экранѣ полное натуральное движеніе
людей и предметовъ!
Полнѣйшая, поразительнѣйшая иллюзія! Fata morgana! Fata morgana!
Послѣдній день! Поспѣшите і т. д.
Мене особливо вражає малюнок: людина під водою, з ножем у руці, бється з акулою...
А потім - дивовижні тварини підводних глибин...
Опівдні затесуюся в порожній вагон і помалу вирушаю далі. Моя дорога ще далека, а такому великому вагонові не годиться бгати порожняком.
Так, нарешті, без якої-будь урочистости й зустрічів прибуваю до Симферополю.
Але ще на вокзальній території мене вдарило червоним полотнищем афіші:
Чудо! Чудо! Чудо! СИНЕМАТОГРАФЪ
ЛЮМЬЕРА...
А в місті - майже на кожному стовпі я читаю (уже на пам’ять) бентежливу афішу. Уявляю розпаленим мозком дію.
В людині завжди сидить трохи дикуна: panem et circenzes...
І ось одного дня, десь у середині літа, коли, блукаючи мі
стом я підійшов на Троїцькому базарі напитися води з водограю, - мене вдарила в лице чер
вона хвиля. Ніби кров гаряча полоснула мені в обличчя. Чер
вона й величезна афіша несамовито закричала:
Чудо! Чудо! Чудо!
Первый разъ въ здешнемъ городе!
СИНЕМАТОГРАФЪ ЛЮМЬЕРА
Всім потів мене вдарило!
- Ну, хоч дах продеру, а влізу! І таки вліз.
Цілий день терся коло театру, доки зазнайомився зі служником синематографу.
Це був поляк літ під 30, десь із-під Су валок чи що, людина не освічена й дуже лагідної вдачі.
- Добре, - каже, - приходь. Увечері проведу.
Більше того: він зробив мене зовсім божевільним, запропонувавши вступити на
його місце!
Я оце, - каже - листа одержав: мене спішно викликають додому, а хазяїн не пускає, доки не підшукаю когось певного на своє місце. Тільки ти... трохи замалий... не знаю, чи справишся.... і чи згодиться хазяїн.
Це було все одно, що повісити мене за одну ногу в двох ступнях від укоханої мрії!
Я, навіть, хотів було не йти на сеанс, щоб не зробити собі ще гірше.
Отже пішов. Та де там пішов. - я й не ходив нікуди від театру до самого початку.
Того-ж таки вечора запропонував свої послуги.
Хазяїн був теж поляк, з обличчям і постаттю Дон-Кіхота, і дуже зле говорив російською мовою. Це тому, що він був австріяк (з Галичини), і це ще більше впливало на мене:
- Закордонна людина! Німець!
Погомоніли, як уміли. Він виказав сумнів, чи я справлюся з роботою... Але видно було, що я йому сподобався, а. зна
чить, і шанси мої йдуть угору. Тим більше, що я збрехав за свої роки, додавши аж цілих три: все одно, думаю, вони, рано чи пізно будуть мої.
А другого дня я не погано склав іспита - показав себе у спробній роботі гаразд. Трохи шкодило тільки те, що я надто метушився від старання великого, але це, очевидно, як раз і сподобался моєму новому хазяїнові.
І з того-ж дня я вступив на службу, а мій попередник поїхав. Хазяїн зауважує:
- Завтра ми даємо тут останній сеанс. Я стрепенувся:
- А потім що?
- Потім - поїдемо далі. Природньо, я не втерпів і дуже ввічливо та боязко запитав - А куди?
Я боявся, що моїм радощам - кінець.
Хазяїн ніби зрозумів мою тривогу й відповів:
- Зараз - до Севастополю... А там... поїдемо берегом Чорного моря... Піде справа добре - на Кавказ і далі поїдемо: я хочу
закаспійські місцевості обїхати... Таий Сибір може...
Його рідкі й руді вуси ще вище задралися вгору над привітною, але загадковою посмішкою, а очі помацали мене глибоко-глибоко... Ми поїхали.
Замерехтіли незнайомі для мене краєвиди й міста Криму й Кавказу: Севастопіль, Ялта,
Теодосія. Керч, Новоросійськ, Батум, Тифліс...
Голова в мене закрутилася чи не швидче, ніж рука моя коло апарату підчас демонстрування (Я-ж був на півдні першим із тих, що на них пізніше гукали: „Мишка, верти ).
Вражіня не тільки на мене, а й на публіку синематограф справляв величезне.
Пам’ятаю, як ще в Симферополі я був свідком трагікомічних подій: коли з екрану просто на
Взірець кіно афіши тих часів, що
про них оповідається...
.. Але вчора, пручи картоплю, я бачив цікаву афішу...
Я лежу там і міркую.
На мене ніхто не звертає уваги, бо я такий малий і безпорадний., непомітний. А міркувати мені є над чим. Віку мені - 12 років.
У кишені - 3 карбованці. До дому - 300 верст.
Поміркувати є над чим.
Мені надто таки скрутно, але я перебиваюся з кулька в рогожку, а капіталу сво
го - три карбованці, зашитих під плечем
у сорочку - не чипаю. Це резерв, який піде в бій тільки в найкритичнішу мить...
Учора, наприклад, я пропер з базару зо три пуди картоплі якійсь пані - кварталів з вісім, зате маю цілих 40 копійок!
Добре можна прожити чотири дні. А при лихій годині, то й вісім. Тому - в дорогу! Далі й далі.
Бо дорога моя довша, ніж шлях навколо світу. Але вчора, пручи ту картоплю, я бачив цікаву афішу. Червону, велику, з ма
люнками афішу, що на всю свою криваву пащу кричить:
Чудо! Чудо! Чудо!
Въ первый разъ въ здѣшнемъ городѣ! Небывалое въ мирѣ!
СИНЕМАТОГРАФЪ ЛЮМЬЕРА!!!
Поразительны Необычайно!
На экранѣ полное натуральное движеніе
людей и предметовъ!
Полнѣйшая, поразительнѣйшая иллюзія! Fata morgana! Fata morgana!
Послѣдній день! Поспѣшите і т. д.
Мене особливо вражає малюнок: людина під водою, з ножем у руці, бється з акулою...
А потім - дивовижні тварини підводних глибин...
Опівдні затесуюся в порожній вагон і помалу вирушаю далі. Моя дорога ще далека, а такому великому вагонові не годиться бгати порожняком.
Так, нарешті, без якої-будь урочистости й зустрічів прибуваю до Симферополю.
Але ще на вокзальній території мене вдарило червоним полотнищем афіші:
Чудо! Чудо! Чудо! СИНЕМАТОГРАФЪ
ЛЮМЬЕРА...
А в місті - майже на кожному стовпі я читаю (уже на пам’ять) бентежливу афішу. Уявляю розпаленим мозком дію.
В людині завжди сидить трохи дикуна: panem et circenzes...
І ось одного дня, десь у середині літа, коли, блукаючи мі
стом я підійшов на Троїцькому базарі напитися води з водограю, - мене вдарила в лице чер
вона хвиля. Ніби кров гаряча полоснула мені в обличчя. Чер
вона й величезна афіша несамовито закричала:
Чудо! Чудо! Чудо!
Первый разъ въ здешнемъ городе!
СИНЕМАТОГРАФЪ ЛЮМЬЕРА
Всім потів мене вдарило!
- Ну, хоч дах продеру, а влізу! І таки вліз.
Цілий день терся коло театру, доки зазнайомився зі служником синематографу.
Це був поляк літ під 30, десь із-під Су валок чи що, людина не освічена й дуже лагідної вдачі.
- Добре, - каже, - приходь. Увечері проведу.
Більше того: він зробив мене зовсім божевільним, запропонувавши вступити на
його місце!
Я оце, - каже - листа одержав: мене спішно викликають додому, а хазяїн не пускає, доки не підшукаю когось певного на своє місце. Тільки ти... трохи замалий... не знаю, чи справишся.... і чи згодиться хазяїн.
Це було все одно, що повісити мене за одну ногу в двох ступнях від укоханої мрії!
Я, навіть, хотів було не йти на сеанс, щоб не зробити собі ще гірше.
Отже пішов. Та де там пішов. - я й не ходив нікуди від театру до самого початку.
Того-ж таки вечора запропонував свої послуги.
Хазяїн був теж поляк, з обличчям і постаттю Дон-Кіхота, і дуже зле говорив російською мовою. Це тому, що він був австріяк (з Галичини), і це ще більше впливало на мене:
- Закордонна людина! Німець!
Погомоніли, як уміли. Він виказав сумнів, чи я справлюся з роботою... Але видно було, що я йому сподобався, а. зна
чить, і шанси мої йдуть угору. Тим більше, що я збрехав за свої роки, додавши аж цілих три: все одно, думаю, вони, рано чи пізно будуть мої.
А другого дня я не погано склав іспита - показав себе у спробній роботі гаразд. Трохи шкодило тільки те, що я надто метушився від старання великого, але це, очевидно, як раз і сподобался моєму новому хазяїнові.
І з того-ж дня я вступив на службу, а мій попередник поїхав. Хазяїн зауважує:
- Завтра ми даємо тут останній сеанс. Я стрепенувся:
- А потім що?
- Потім - поїдемо далі. Природньо, я не втерпів і дуже ввічливо та боязко запитав - А куди?
Я боявся, що моїм радощам - кінець.
Хазяїн ніби зрозумів мою тривогу й відповів:
- Зараз - до Севастополю... А там... поїдемо берегом Чорного моря... Піде справа добре - на Кавказ і далі поїдемо: я хочу
закаспійські місцевості обїхати... Таий Сибір може...
Його рідкі й руді вуси ще вище задралися вгору над привітною, але загадковою посмішкою, а очі помацали мене глибоко-глибоко... Ми поїхали.
Замерехтіли незнайомі для мене краєвиди й міста Криму й Кавказу: Севастопіль, Ялта,
Теодосія. Керч, Новоросійськ, Батум, Тифліс...
Голова в мене закрутилася чи не швидче, ніж рука моя коло апарату підчас демонстрування (Я-ж був на півдні першим із тих, що на них пізніше гукали: „Мишка, верти ).
Вражіня не тільки на мене, а й на публіку синематограф справляв величезне.
Пам’ятаю, як ще в Симферополі я був свідком трагікомічних подій: коли з екрану просто на
Взірець кіно афіши тих часів, що
про них оповідається...
.. Але вчора, пручи картоплю, я бачив цікаву афішу...