партер бурхнуло великим прибоем - у партері враз таке счинилося, що багато публіки не в жарту перелякалося, а чима
ло - то й синяки й ребра пом’яті додому понесли, бо стільці й публіка пішли перекидя, залунали істеричні вигуки, як підчас пожежі чи обвалу, й кільки дам упало непритомними...
Довелося майже на цілу годину перервати сеанс, наводити лад та заспокоїти публіку.
Через те потім ми вивішували об’яви з проханням до публіки не лякатися й не здіймати паніки.
Отже, не дивлячись на таке вражіння від синематографа, публіка відвідувала нас не рясно. Чим пояснити таке явище - сказати трудно. Може тим, що це було вже стале літо, а пу
бліка влітку неохоче йде до закритих приміщень. Може тим, що, по-перше, наші афіші були надто крикливі, а по-друге - публіка навіть приблизно не уявляла собі, що воно за штука - синематограф, і вважала його якоюсь дрібничкою.
Та й справді, багато публіки так і думало: картини? - значить чарівний лихтар або щось подібне. Не варт.
Але можливо, шо важливою причиною малого відвідування було те, що ми рідко демонстрували картини по театрах: хазяїн мій чомусь уникав цього, хоч це було влітку і театри
стояли порожніми; він у першу чергу намагався давати сеанси по школах (гімназіях то-що), а особливо по „офіцерских собраніях“ і тільки потім, та й то при дуже сприятливій ситуації - виступав у театрах.
Пізніше, коли я попав до Бережан (Галичина), звідки мій ха
зяїн був родом, і побачив, що він походить з військової родини й сам - офіцер австрійської армії, я почав догадуватися...
Що до нашого репертуару, то він був небагатий. По-перше, ніяких драм не те, що на 10-12 частин, а навіть і на 3 частини не було, принаймні при мені.
Були переважно видові, як от Ляго Маджіоре, довгенька подорож поїздом у якихось горах
(здається, в Італії), краєвиди Італії, Швейцарії, Америки, при
бой у Середземному морі й на
Атлантичному океані, полювання на кита то-що. Коли додати де
кілька побутових сцен із життя
західньо-европейського, як от Люмієр у себе дома (з дружи
ною та дитиною снідає), якесь свято, вправи германської кін
ноти та зо дві комічних, то це й все, або майже все.
Не багато, особливо коли мати на увазі, що демонстрували ми картини не сеансами в 1 1/,, - 2 години, а цілий вечір - як одну виставу: з 8 - 8 1/2 год. вечора до 111/2 - 12 год., як то робилося за-кордоном (звичайно з 2-3 антрактами, хвилин по 15).
До того-ж картини були так пошарпані, що майже що-вечора якась картина остаточно дерлася. Тому чим далі - нам усе труд
ніше було заповнити вечір, і почали деякі картини повторювати. Але, щоб публіка не ремствувала, а по-друге, щоб збільшити відділ комічних - ми повторювали ці картини задом наперед: починали демонструвати з кінця. І це викликало надзвичайне задоволення й регіт. Особливо сцени, де публіка же
неться за злодієм чи що: тут усі біжать задом уперед, і вся дія відбувається навпаки; або, коли германські кавалеристи, наставивши списи до бою, мчать один по одному задом напе
ред, перескакуючи задом рови й бар’єри. Це - один з номерів, що публіка вимагала по кілька разів. Але через швидку заги
бель картин, нам що-далі не вистачало й цього на повний вечір,
тому ми додали цілий відділ найдивовижніших фокусів, як от магічні карти, відрізування голови живій людині (в даному разі мені) то-що, і тут-же викривали їх суть.
Те, що хазяїн мій був чужоземець, робило чимало вражіння на людей, і нас охоче приймали навіть у таких місцях, куди свого і до порога-б не пустили.
Я вже не казатиму про Керченську фортецю, де нам усе показали й навіть вечірку військову на радощах улаштували - з танцями, музикою, з багатою на випивку вечерею; навіть таке .високе місце, як Севастопольське .Морское Офицерское Собраніе прийняло нас у свої привілейовані апартаменти...
Через те й я з усієї своєї дитячої сили накатався бути чужоземцем; я так досконало навмисне калічив російську мову, що ні в кого не було сумніву, що обидва - з-за кордону.
В Севастополі був наш останній тріумф. Далі пішло все гірше й гірше. Уже в Ялті ми сіли на добру мілину.
Та вдачі ми були не сумовитої. Тому, змобілізувавши всі свої сили, тоб-то: всі драні фільми, - бадьоро попливли до Теодосії.
Але... теодосійці й не знали навіть, чи є в них театр, чи нема. Здається, навіть не знали, що можна ходити на якісь там вистави чи видовища... А на нас подивилася, як на захожих чудаків. Тому не стільки показували, скільки гуляли й скільки сами дивилися: принаймні обдивилися генуезькі памятки - баш
ти й мур - щиро подякували покійників і, не ждучи попутного вітру, бо це-ж був вік пароплавів, - рушили тихенько на Керч.
Ні в Новоросійську, ні в Батумі далі одної пробної вистави ми не йшли й спинялися в цих містах на якусь добу. Це було тим легче, що афіш не треба було друкувати: у нас їх було цілий рулон, надрукованих ще з Відня. Навіть брак електрики
нас не спиняв: у нас був здоровенний гумовий міх для кисеню, якого я виганяв за 2-3 год. добрий кубічний метр; гумовою кишкою ми пускали його через полум’я оливної лямпочки
в апараті на вапняний рефлектор - і освітлення було близьке до електрики.
За Тифліс ми взялись не м’яко: тут уже, мовляв, одіграємося! Але... Тифліс прийняв нас гірше, аніж хто, дарма, що ми отаборилися в одному з літніх театрів, в саду.
Тоді ми почали влаштовувати театр духів (на зразок колишнього віденського): набрали в магазині великого дзеркального
шкла й почали випилювати дір
ки в помості в нашому літньому театрі.
Толку з цих духів не вийшло, а тим часом підлогу в театрі ми так порізали, що муси
ли сами зникнути, як духи, -
щоб хазяїн театру не дав, бува, нам духу...
Воно-б і сталося, коли-б дізнався, бо скажений був і напе
ред наказував ніде нічого ні різати, ні рубати...
Маестро мусив продати апарата і -
- Адьо! На виставці у Львові!
Там ми (1898 року) й зустрілися справді, але... це вже цілком інша історія.
1897-й рік, рік першого кіно на півдні колишньої Росії, одійшов навіки.
Ю. Будяк.
Вітер, вода, каштани... Ластівки сіли на дах.
- День випинає спину За обрії, за хмарки -
Туди, де пінгвіни й зиряни Мітингують на синіх льодах... Чи всі ми єдиного плину Одної гучної ріки?
Це з боєм проллялися зливи І виграв сердечний тіраж... Побігли навколо і далі
Струмки весняної води.
Це серце, школяр пустотливий, - Готове в піски за міраж, Готове любить на вокзалі, І шле без адрес поїзди.
Гарячий сичить целюлоїд... Весна, головний режисер,
Наводить без промаху фокус Хапаючи ріст і час.
Він ловить, він кожного зловить; - Куди вже тікати тепер?!
Як хмарою зрошений крокус, Дивиться день на нас.
Відмовився від роботи І кості підкинув грач...
Струмочки біжать в океани, Листям шумлять дерева. На літери я, на ноти,
Не проміняю, хоч плач, - Воду, вітер, каштани, Веселі думки і слова.
Марко Вороний.
... У партері враз таке спинилося!..
ло - то й синяки й ребра пом’яті додому понесли, бо стільці й публіка пішли перекидя, залунали істеричні вигуки, як підчас пожежі чи обвалу, й кільки дам упало непритомними...
Довелося майже на цілу годину перервати сеанс, наводити лад та заспокоїти публіку.
Через те потім ми вивішували об’яви з проханням до публіки не лякатися й не здіймати паніки.
Отже, не дивлячись на таке вражіння від синематографа, публіка відвідувала нас не рясно. Чим пояснити таке явище - сказати трудно. Може тим, що це було вже стале літо, а пу
бліка влітку неохоче йде до закритих приміщень. Може тим, що, по-перше, наші афіші були надто крикливі, а по-друге - публіка навіть приблизно не уявляла собі, що воно за штука - синематограф, і вважала його якоюсь дрібничкою.
Та й справді, багато публіки так і думало: картини? - значить чарівний лихтар або щось подібне. Не варт.
Але можливо, шо важливою причиною малого відвідування було те, що ми рідко демонстрували картини по театрах: хазяїн мій чомусь уникав цього, хоч це було влітку і театри
стояли порожніми; він у першу чергу намагався давати сеанси по школах (гімназіях то-що), а особливо по „офіцерских собраніях“ і тільки потім, та й то при дуже сприятливій ситуації - виступав у театрах.
Пізніше, коли я попав до Бережан (Галичина), звідки мій ха
зяїн був родом, і побачив, що він походить з військової родини й сам - офіцер австрійської армії, я почав догадуватися...
Що до нашого репертуару, то він був небагатий. По-перше, ніяких драм не те, що на 10-12 частин, а навіть і на 3 частини не було, принаймні при мені.
Були переважно видові, як от Ляго Маджіоре, довгенька подорож поїздом у якихось горах
(здається, в Італії), краєвиди Італії, Швейцарії, Америки, при
бой у Середземному морі й на
Атлантичному океані, полювання на кита то-що. Коли додати де
кілька побутових сцен із життя
західньо-европейського, як от Люмієр у себе дома (з дружи
ною та дитиною снідає), якесь свято, вправи германської кін
ноти та зо дві комічних, то це й все, або майже все.
Не багато, особливо коли мати на увазі, що демонстрували ми картини не сеансами в 1 1/,, - 2 години, а цілий вечір - як одну виставу: з 8 - 8 1/2 год. вечора до 111/2 - 12 год., як то робилося за-кордоном (звичайно з 2-3 антрактами, хвилин по 15).
До того-ж картини були так пошарпані, що майже що-вечора якась картина остаточно дерлася. Тому чим далі - нам усе труд
ніше було заповнити вечір, і почали деякі картини повторювати. Але, щоб публіка не ремствувала, а по-друге, щоб збільшити відділ комічних - ми повторювали ці картини задом наперед: починали демонструвати з кінця. І це викликало надзвичайне задоволення й регіт. Особливо сцени, де публіка же
неться за злодієм чи що: тут усі біжать задом уперед, і вся дія відбувається навпаки; або, коли германські кавалеристи, наставивши списи до бою, мчать один по одному задом напе
ред, перескакуючи задом рови й бар’єри. Це - один з номерів, що публіка вимагала по кілька разів. Але через швидку заги
бель картин, нам що-далі не вистачало й цього на повний вечір,
тому ми додали цілий відділ найдивовижніших фокусів, як от магічні карти, відрізування голови живій людині (в даному разі мені) то-що, і тут-же викривали їх суть.
Те, що хазяїн мій був чужоземець, робило чимало вражіння на людей, і нас охоче приймали навіть у таких місцях, куди свого і до порога-б не пустили.
Я вже не казатиму про Керченську фортецю, де нам усе показали й навіть вечірку військову на радощах улаштували - з танцями, музикою, з багатою на випивку вечерею; навіть таке .високе місце, як Севастопольське .Морское Офицерское Собраніе прийняло нас у свої привілейовані апартаменти...
Через те й я з усієї своєї дитячої сили накатався бути чужоземцем; я так досконало навмисне калічив російську мову, що ні в кого не було сумніву, що обидва - з-за кордону.
В Севастополі був наш останній тріумф. Далі пішло все гірше й гірше. Уже в Ялті ми сіли на добру мілину.
Та вдачі ми були не сумовитої. Тому, змобілізувавши всі свої сили, тоб-то: всі драні фільми, - бадьоро попливли до Теодосії.
Але... теодосійці й не знали навіть, чи є в них театр, чи нема. Здається, навіть не знали, що можна ходити на якісь там вистави чи видовища... А на нас подивилася, як на захожих чудаків. Тому не стільки показували, скільки гуляли й скільки сами дивилися: принаймні обдивилися генуезькі памятки - баш
ти й мур - щиро подякували покійників і, не ждучи попутного вітру, бо це-ж був вік пароплавів, - рушили тихенько на Керч.
Ні в Новоросійську, ні в Батумі далі одної пробної вистави ми не йшли й спинялися в цих містах на якусь добу. Це було тим легче, що афіш не треба було друкувати: у нас їх було цілий рулон, надрукованих ще з Відня. Навіть брак електрики
нас не спиняв: у нас був здоровенний гумовий міх для кисеню, якого я виганяв за 2-3 год. добрий кубічний метр; гумовою кишкою ми пускали його через полум’я оливної лямпочки
в апараті на вапняний рефлектор - і освітлення було близьке до електрики.
За Тифліс ми взялись не м’яко: тут уже, мовляв, одіграємося! Але... Тифліс прийняв нас гірше, аніж хто, дарма, що ми отаборилися в одному з літніх театрів, в саду.
Тоді ми почали влаштовувати театр духів (на зразок колишнього віденського): набрали в магазині великого дзеркального
шкла й почали випилювати дір
ки в помості в нашому літньому театрі.
Толку з цих духів не вийшло, а тим часом підлогу в театрі ми так порізали, що муси
ли сами зникнути, як духи, -
щоб хазяїн театру не дав, бува, нам духу...
Воно-б і сталося, коли-б дізнався, бо скажений був і напе
ред наказував ніде нічого ні різати, ні рубати...
Маестро мусив продати апарата і -
- Адьо! На виставці у Львові!
Там ми (1898 року) й зустрілися справді, але... це вже цілком інша історія.
1897-й рік, рік першого кіно на півдні колишньої Росії, одійшов навіки.
Ю. Будяк.
ФІЛЬМ ПІСЛЯ ДОЩУ
Вітер, вода, каштани... Ластівки сіли на дах.
- День випинає спину За обрії, за хмарки -
Туди, де пінгвіни й зиряни Мітингують на синіх льодах... Чи всі ми єдиного плину Одної гучної ріки?
Це з боєм проллялися зливи І виграв сердечний тіраж... Побігли навколо і далі
Струмки весняної води.
Це серце, школяр пустотливий, - Готове в піски за міраж, Готове любить на вокзалі, І шле без адрес поїзди.
Гарячий сичить целюлоїд... Весна, головний режисер,
Наводить без промаху фокус Хапаючи ріст і час.
Він ловить, він кожного зловить; - Куди вже тікати тепер?!
Як хмарою зрошений крокус, Дивиться день на нас.
Відмовився від роботи І кості підкинув грач...
Струмочки біжать в океани, Листям шумлять дерева. На літери я, на ноти,
Не проміняю, хоч плач, - Воду, вітер, каштани, Веселі думки і слова.
Марко Вороний.
... У партері враз таке спинилося!..