Ніхто не знав, де Федот Северинович добув грошей. Якось прийшов додому, дав двірникові „на чай“, за те тільки, що той першим сказав „драстуй“, віддав борги, а вечером напивсь до нестями, як дим.
Це вже доказ, шо людина багата на гроші.
Але так ніхто й не довідавсь, де Федот Северинович добув грошей. Сам він про це нікому ні слова, тільки дебеторові своєму пускав у лице „Розкурочний“ дим, лаконічно мовивши:
- Вам скільки винен? Два! Прошу!
Говорив лаконічно, навмисне чемно, хоч під цією чемністю крилось одне призирство й зневага, кидав на половину спалену цигарку й сякавсь у чисту, наодеколонену хустку, чорт його забери. Такі вже люди, що мають гроші.
На широку ногу пропивши три дні, Федот Северинович зібрав свої манатки у нового чемодана, виявивсь у двірника, кімнату передав товаришеві своєму, а сам пішки вирушив з міста.
Місто зосталось саме, без Федота Севериновича, шуміло воно й ревло, наче плакало за своїм дорогим сином, хоч і не схиляло чорних прапорів і не займало у газетах маленької колонки у жалобі.
Вискочила на беріг краплинка з моря, а воно так само шумує й грав, повне й незрозуміле, як сама-думка...
Тимчасом Федот Северинович діставсь у найглухіше поліське село, найняв кімнатку, довідавсь про ціни на хліб, підрахував •свої гроші і тої-ж ночи, спокійний і задоволений, заснув.
І нічого дивного у цих вчинках Федота Севериновича. Просто, людині набридло місто, людина отошала, захотілось їй їсти, їсти добре, багато, дешево, спокійно, не тиняючись по „Нархарчах”, де звихують щелепи на телячих котлетах, брр...
Його тут ніхто не тривожить, він тут чужий, двірник не кричить за помиї, що випадково вилились з вікна, не турбує міліція, біс його візьми... Прекрасно тут, наче на острові. Почу
ваєш вільним, як той орел. Влада, десь єсть влада, але тут вона утілилась в одного тільки голову сільради, миршавого, як гріх, чоловічка, що ходить до церкви, продає там свічки, а на зборах сільських говорить про „камуну”.
З ним довелось зустрітись Федоту Севериновичу, щоб заявити свою особисту картку. Тоді Федот Северинович одяг піджака, повісив галстука, милом вимив шию і результат був чудовий.
У сільраді був писар і голова. Писар писав, а голова душив мух на шибках. Коли став на порозі Федот Северинович - писар упустив ручку, а голова розчавив шкло.
Ну, ясно, стілець Федоту Севериновичу, прошу, сідайте, товаришу, що там у городі... як китайці, Англія!
- Ми церкву закриємо не сьогодня-завтра!..- - каже голова. - Ніхто не ходить, один убиток...
І вийшов Федот Северинович, давно вже вдома був, а з сільради довго ще дивились голова й писар, мовчали,нарешті перемовились:
- Так собі людина...
- Приїхав на впочинок.. - Думаю...
Більше нічого важливого не було Федоту Севериновичу, аж до цього дня, до цього дивного дня, коли з ним трапилось те, гро що і йде мова у нашій повісті.
До цього дня наче сир у маслі - так жив Федот Северинович. Цілий день лежить десь під призьбою на кобеняці, п’є свіже молоко, на ніч коло себе ставить глечик цього споживного питва, прокинеться зо сну і вип’є.
Але, коли-б тільки не цей випадок, не ця субота...
Була субота. Вечоріло. Полішуки давно спали, вони лягають разом з птицею, - тільки гай шумів і кричали жаби.
Федот Северинович пройшовсь вулицею, - він завжди це робив, щоб краще їлось, - дійшов до сільради і вже хотів вертатись
назад, як зупинивсь, вражений. На дверях висіла афіша: - „Кіно, Трипільська трагедія”.
- Товариш іде на кіно? - спитав його голова сільради, визирнувши з-за дверей.
- Ні, додому! - зневажливо кинув Федот Северинович і справді пішов додому.
А в сільраді було кіно. Уперше з того часу, як створився світ - приїхали сюди якісь люди, поставили свою машину в сільраді, а на дверях повісили афішу...
Поліщуків набилось повно, лізли вони у вікна, сідали на груби, як мухи, а спереду стояв голова й писар
Картина почалась. Голова запалив цигарку. Поліщуки зідхнули.
- Вам скільки винен? Два. Прошу!