НАВІТЬ НЕ ФЕЛЬЄТОН

Коли тепер, вже змужнілу, мало не тридцятилітню людину колись різного роду няньки та родичі колисали в колисці, коли ярмаркові зіваки то скептично, то зачаровано розглядали ди
тячі рухи десятиметрових картин бр. Люмьєр, - навіть найсміливіший з американців не міг собі уявити, що вийде з цього юнака, що так легковажно розпочав свою кар’єру...
Приблизно так каже історія, і нам залишається вірити їй на слово, та, зробивши такий великодушний вчинок, треба все-ж критично поставитися до де-яких параграфів цієї історії, до па
раграфів, що часом замасковані і тому їх доводиться читати поміж рядків.
У драматургії, як і взагалі в мистецтві, є так звана „теорія смішного , але, на величезний як наш, так, сподіваємося, і ваш жаль, в цьому випадкові теорія з практикою дуже рідко збігаються.
Невчасно показаний звичайнісінький палець може викликати сміх, тоді як тричі до
тепна людина, що потрапила в кумпанію похмурих самогубців, викличе тільки жаль до свого минулого: „чому, мовляв, дотеп
ник не вмер маленьким, коли хворів на дифтерит?
Наша кіно-комедія ніяк не може знайти середньої аритметичної поміж славетним пальцем та згаданим .дотепником .
І справді: як-же знайти її, коли кожне громадське прошарування сміх розуміє по свойому.
„Зловив я його, братішки, вранці. Посадив його на пеньок і почав різати. Раз рі
занув, а він сміється. Два різанув, а вінсміється.
Сміху було багато, ну я й зарізав його тупим напильником, щоб він не кашляв .
...Так, наприклад, починав теорію та практику сміху один бандит.
Наша кіно-комедія з нами поводиться трохи інакше: вар’їруючи бандитське світоро
зуміння в засобах - вона не ріже живих людей, а тільки калічить їхню психику й смак.
Спасибі й за це!
Коли Европа, зломивши Макса Ліндера, примусила його двічи калічити свою індивдуальність і в результаті зовсім не комедійним засобом покінчити розрахунки з жит
тям, то вибагливість смаків під гаслом „хліба й видовищ на цьому не спинилася.
Бестер Кітон смішить мертвою деревляною маскою свого сумного обличчя.
Гарольд Лойд - усмішкою бездоганних зубів та круглими окулярами стандартного клерка.
Чарлі Чаплін вже не смішить: він озброїв буржуазне суспільство проти себе своєю іронією. Важко розрізнити, де в творах Чарлі Чапліна кінчається комедія, й де починається трагедія. Він переріс жанри, цей геніальний блазень сучасности.
Добра, чи пагана закордонна комедія - це, звичайно, питання спірне, але у всякому
разі вона зробила й робить свою справу, хоча-б у галузі формальних досягнень.
А ось наша комедія (хай пробачать мені це слово), окрім назви „комедія , ніяких властивих цьому жанрові ознак не має.
Високошановний Глупишкін, той самий цирковий „рудий , що волею якоїсь долі та режисерської фантазії раптом опинився на екрані, - продовжує розгулювати на ти
сячах метрів ні в чім неповинного целулоїду в кіно-театрах нашого Союзу.
Хоч Глупишкін і змінив своє прізвище, але-ж навіть найгірший трудшколець знає, що „від зміни місць чисел - сума не змі
нюється ; отже „Чашка чаю“ та „Поцілунок Мері Пікфорд нічим не відрізняються від „Фридалена, що одружився , або „Дурашкіна, що боїться тещи“.
Сміх-же, сміх сатири або гротеску, до цього часу старанно захований еід наших очей, а сурогат під крикливою та брехливою назвою „радянської комедії опудалом стирчить на плакатах театрів, і окрім кислої усмішки та глибокого смутку з приводу витрачених на квиток грошей, нічого не викликає...
Глупишкін та Дурашкін не тільки не роблять, як де-які ластівки, комедійної весни, а навпаки, - вганяють у глибоку осіни із справжніми заморозками комедійний жанр.
Ножиці теорії та практики „смішного розійшлися по бігунах і треба було-б уже і нам подбати за експедицію нових кіно
Нобіле, що могли-б вирушити у небезпечну подорож, щоб відшукати кінці цих ножиць.
Г. Нелідов.
Кадр з американського комедійного фільму за участю брата Чарлі Чапліна - Сиднея Ча
пліна, невидатного американського кіно-актора.