От я закурюю і ви, логічно, думаєте, що я щасливий, бо цигарка - „Пароль . Навпаки, я дуже нещаслива людина, а цигарка у мене „Розкурочна , тільки коробка „Пароль . Дріб
ниця, правда, але таке життя і його закони дивні. І люди... та це далі, справа не в тому. Ага, кіно - тиждень: - це дуже зви
чайна річ, звичайно йде перед великим фільмом, так би мовити глядача кіно-тиждень уводить у курс дня.
Ви, мої шановні читачі, читаєте кореспондентів кіно-тижня, сміялись, хитали головами, вам було весело і т. д. і т. д. Та чи думали над тим, що це не забавка зазняти якусь масову сценку, чи людину, що хто зна чого видерлась десь на хмарочос, або на хрест київської лаври! Та це знову таки потім. Не буду говорити скільки разів мені доводилось вилазити з апаратом на башти, спускатись у каналізаційні труби, висіти униз голо
вою на телеграфній чашечці, падати перед тракторним колесом і т. д. І знову таки не про це йде мова. Справа в тому, що я з цього дня більше не до ваших послуг, я кину геть свого кіно-апарата, залишу свою кімнату на призволяще, будь ласка - піду світ за очі, коли за п ять хвилин до мене подзвонять.
Дзвінок два рази - і я не ваш.
О, цей дзвінок два рази - страшна річ, щось-неймовірне, нісенітниця, справжнє божевілля. Дивлюсь на годинника: - до дзвінка залишилось усього одна хвилина.
Отож почалось це щось рік тому і два місяці. Саме тоді цвіла весна, пахло і небо, і хмари, уранці в повітрі гойдались сині пахощі, скрізь вони, як та чума. Біс його знає, словом, усе цвіло і пахло. Але я цього не почував, я, мов шалений, метався по місту. Знайомий режисер ставив якусь картину, але у його в розпорядженні не було вродливої дівчини. Даруйте, не те я хотів сказати: - де там, він мав цілий вертеп гарних акторок, але всі вони, як одна, не були чомусь до смаку режисерові. Треба було дівчини - вогню, криці, античне лице, огнені очі, плюс брові скорпіонами, мінус жирне тіло, плюс стрункий стан, мінус руде волосся, - словом, чорт знає що було треба режисерові. Він був досить молодий і як уся мо
лодість - вимагав неможливого. Це було тоді, як ми й не чули про Бучму, Довженка, Кавалерідзе й інших стовпів кіно. І ду
маєте на цьому стало: - до послуг ціле пекло кіно-кореспондентів, таких, як я. Ми метнулись на всі боки з своїми апаратами, як пси за зайцем, але я був найщасливіший.
Коротко й просто: - вона брала квиток на вокзалі. Поїзд до Москви. Це все похапцем, бо вдарили належні дзвінки, вона поспішала до свого вагону, поїзд рушив, - що я міг робити? Що робить потопаюча людина, коли біля неї плаває соломину? Тож бо то й є.
Я ускочив у вагон, сів і поїхав. Словом - їду. Уявіть мою досаду коли вона, та сама замкнулась у своєму купе. Підкреслюю: - вона була те, чого вимагав режисер. Плюс і мінус, навпаки, ціла гармонія ліній, краси, вогню й криці. На моєму місці треба було закохатись, те і се, але я твердо дотримувався своєї професії, чорта з два, для мистецтва ладен був себе офірувати, свою молодість, серце, нерви, організм - коли хочете. Та про це потім.
Добре. Поїзд їде. Кондуктор дав квитка, у моєму гаманці залишилось усього порожнє місце. Порожнє, тепле місце.
їду до Москви, у мене під боком у купе сидить розкішний типаж, прошу Вас, - я
сидів і реготався. Проти мене людина в сірому. Мужчина, виявилось, хоч лице босе.
Але це не важно. Я реготавсь, мужчина з босим лицем довго дививсь мені в лице,
тоді забрав свої валізки, цілу колекцію їх, хитнув головою і пішов на другу половину. Хай живе країна рад: - я сам, на мене ніхто не дивиться, я захлинаюсь сміхом, бо під боком у купе
розкішний крам, я зазниму його, оту вродли ву дівчину, власне, лице її й оголені плечі.
Мовчу. Кажу, що професія не дозволяє мені закохуватися (Р. S. Але це ще не значить, що хто з кіно-апаратом, - той і євнух. Навпаки!). Мовчу.
Її звуть Надія. Я люблю це ім’я і думаю, переконую себе, що її звуть Надія...
Ах, залишилось усього пів хвилини, треба коротко, бо скоро подзвонить гріх мій, моє нещастя. Коротко: - коли я задрі
мав - на якійсь станції „Надія вийшла. З Москви я приїхав даром, вантажним поїздом: - пригоди, поневіряння, - це потім.
Приїхав з порожніми руками, щастя вислизнуло, як в’юн і од тепер починається те, про що йде мова. За чверть хвилини прийде й подівонить оте страхіття, отой тип, - моторошно стає, коли пригадую...
Познайомились отак: що б я не знимав, де й коли, - я помітив (скрізь і завжди підкреслюю) низенького чоловічка, з червоним носом і короткою шиєю, сірими очима і одвислими вухами, шорсткими рудими вусами й дебелими ногами, - хай йому сатана, він завжди якось устигав бути там, де я знимав, випираючись на перший плян. Просто гріх якийсь. Переїхавши до другого міста, я думав спекаюсь його, - де там, він був тут. Довелось передати на плівку і його з якимось колективом, чи щось подібне до цього.
Він насміливсь підійти до мене і сказав: - зараз душно. Я хитнув головою: - бо було таки душно.
- Прошу. Васютін! - несподівано відрекомендувавсь він, шаркнувши дебелою ногою, нехай буде проклятий. Я сказав, що радий, те і се і коли ви, громадянин Васютін, пропонуєте випити разом пляшечку пива - будь ласка, з великою охотою.
Пили, мовчали - даруйте, я мовчав, а Васютін, ота амфібія говорила, словами сипала, наче з мішка. Те і се, казав, що тепер кіно якесь дивне, треба капітальної реформи, спитав, чи й тепер платять за сценарій три тисячі. Он як! - оця потворна шельма, виявляється була у курсі справ. Після цього минув тиждень і минуло моє тихе життя. Настали злидні, я увесь
обріс волоссям, наче болонка, черевики порвались, не було мила і я перестав умиватись.
В чім справа? - мені перестали платити.
- Де ви берете цього типа, він скрізь на ваших плівках? - сказано мені і ткнуто на Васютіна, - З таким типажем» ми одженемо гдядача. Фу, і головне на кожній плівці. Він брат вам, чи чорт вас знає? Ваші речі до кіно-тижня більш не підуть.
Амба. Я засумував, продав де-шо з одягу пропив, почав систематично ходити до ре
сторації, там мене уже знали і давали в _борг. Васютін наче під лід пішов. Я почав його забувати. Але така вже доля. Отож сиджу і п’ю. Замислений не чув, як мене уже два рази смикнули за рукав. Васютін, коли хочете знати. Він посміхавсь своїм рудим линем, поставив на стіл пляшку, ви
пили, те і се, одно крутійство. Раптом він каже:
- Ви можете вислухати одну історію? Це надзвичайна річ, сталось зовсім недавно, ну, випийте й слухайте.
Я випив. Я не міг не випити. Стомлені очі мої стулились, я тільки слухав.
Говорить гріх мій, Васютін:
„Убоге молоде подружжя шукає кімнату. Щоб не дорого, трохи меблі, - що? Такого приміщення немає, молодому подружжю про
понують підвал. Правда, трохи вогко, але зимою тепло, можна не палити.
„Підвал. Двірник передає ключа, щось говорить, подружжя
посміхається, уходить у свою кімнату. Двірник зникає. У кім
... коли за п’ять хвилин до мене
подзвонить...
ниця, правда, але таке життя і його закони дивні. І люди... та це далі, справа не в тому. Ага, кіно - тиждень: - це дуже зви
чайна річ, звичайно йде перед великим фільмом, так би мовити глядача кіно-тиждень уводить у курс дня.
Ви, мої шановні читачі, читаєте кореспондентів кіно-тижня, сміялись, хитали головами, вам було весело і т. д. і т. д. Та чи думали над тим, що це не забавка зазняти якусь масову сценку, чи людину, що хто зна чого видерлась десь на хмарочос, або на хрест київської лаври! Та це знову таки потім. Не буду говорити скільки разів мені доводилось вилазити з апаратом на башти, спускатись у каналізаційні труби, висіти униз голо
вою на телеграфній чашечці, падати перед тракторним колесом і т. д. І знову таки не про це йде мова. Справа в тому, що я з цього дня більше не до ваших послуг, я кину геть свого кіно-апарата, залишу свою кімнату на призволяще, будь ласка - піду світ за очі, коли за п ять хвилин до мене подзвонять.
Дзвінок два рази - і я не ваш.
О, цей дзвінок два рази - страшна річ, щось-неймовірне, нісенітниця, справжнє божевілля. Дивлюсь на годинника: - до дзвінка залишилось усього одна хвилина.
Отож почалось це щось рік тому і два місяці. Саме тоді цвіла весна, пахло і небо, і хмари, уранці в повітрі гойдались сині пахощі, скрізь вони, як та чума. Біс його знає, словом, усе цвіло і пахло. Але я цього не почував, я, мов шалений, метався по місту. Знайомий режисер ставив якусь картину, але у його в розпорядженні не було вродливої дівчини. Даруйте, не те я хотів сказати: - де там, він мав цілий вертеп гарних акторок, але всі вони, як одна, не були чомусь до смаку режисерові. Треба було дівчини - вогню, криці, античне лице, огнені очі, плюс брові скорпіонами, мінус жирне тіло, плюс стрункий стан, мінус руде волосся, - словом, чорт знає що було треба режисерові. Він був досить молодий і як уся мо
лодість - вимагав неможливого. Це було тоді, як ми й не чули про Бучму, Довженка, Кавалерідзе й інших стовпів кіно. І ду
маєте на цьому стало: - до послуг ціле пекло кіно-кореспондентів, таких, як я. Ми метнулись на всі боки з своїми апаратами, як пси за зайцем, але я був найщасливіший.
Коротко й просто: - вона брала квиток на вокзалі. Поїзд до Москви. Це все похапцем, бо вдарили належні дзвінки, вона поспішала до свого вагону, поїзд рушив, - що я міг робити? Що робить потопаюча людина, коли біля неї плаває соломину? Тож бо то й є.
Я ускочив у вагон, сів і поїхав. Словом - їду. Уявіть мою досаду коли вона, та сама замкнулась у своєму купе. Підкреслюю: - вона була те, чого вимагав режисер. Плюс і мінус, навпаки, ціла гармонія ліній, краси, вогню й криці. На моєму місці треба було закохатись, те і се, але я твердо дотримувався своєї професії, чорта з два, для мистецтва ладен був себе офірувати, свою молодість, серце, нерви, організм - коли хочете. Та про це потім.
Добре. Поїзд їде. Кондуктор дав квитка, у моєму гаманці залишилось усього порожнє місце. Порожнє, тепле місце.
їду до Москви, у мене під боком у купе сидить розкішний типаж, прошу Вас, - я
сидів і реготався. Проти мене людина в сірому. Мужчина, виявилось, хоч лице босе.
Але це не важно. Я реготавсь, мужчина з босим лицем довго дививсь мені в лице,
тоді забрав свої валізки, цілу колекцію їх, хитнув головою і пішов на другу половину. Хай живе країна рад: - я сам, на мене ніхто не дивиться, я захлинаюсь сміхом, бо під боком у купе
розкішний крам, я зазниму його, оту вродли ву дівчину, власне, лице її й оголені плечі.
Мовчу. Кажу, що професія не дозволяє мені закохуватися (Р. S. Але це ще не значить, що хто з кіно-апаратом, - той і євнух. Навпаки!). Мовчу.
Її звуть Надія. Я люблю це ім’я і думаю, переконую себе, що її звуть Надія...
Ах, залишилось усього пів хвилини, треба коротко, бо скоро подзвонить гріх мій, моє нещастя. Коротко: - коли я задрі
мав - на якійсь станції „Надія вийшла. З Москви я приїхав даром, вантажним поїздом: - пригоди, поневіряння, - це потім.
Приїхав з порожніми руками, щастя вислизнуло, як в’юн і од тепер починається те, про що йде мова. За чверть хвилини прийде й подівонить оте страхіття, отой тип, - моторошно стає, коли пригадую...
Познайомились отак: що б я не знимав, де й коли, - я помітив (скрізь і завжди підкреслюю) низенького чоловічка, з червоним носом і короткою шиєю, сірими очима і одвислими вухами, шорсткими рудими вусами й дебелими ногами, - хай йому сатана, він завжди якось устигав бути там, де я знимав, випираючись на перший плян. Просто гріх якийсь. Переїхавши до другого міста, я думав спекаюсь його, - де там, він був тут. Довелось передати на плівку і його з якимось колективом, чи щось подібне до цього.
Він насміливсь підійти до мене і сказав: - зараз душно. Я хитнув головою: - бо було таки душно.
- Прошу. Васютін! - несподівано відрекомендувавсь він, шаркнувши дебелою ногою, нехай буде проклятий. Я сказав, що радий, те і се і коли ви, громадянин Васютін, пропонуєте випити разом пляшечку пива - будь ласка, з великою охотою.
Пили, мовчали - даруйте, я мовчав, а Васютін, ота амфібія говорила, словами сипала, наче з мішка. Те і се, казав, що тепер кіно якесь дивне, треба капітальної реформи, спитав, чи й тепер платять за сценарій три тисячі. Он як! - оця потворна шельма, виявляється була у курсі справ. Після цього минув тиждень і минуло моє тихе життя. Настали злидні, я увесь
обріс волоссям, наче болонка, черевики порвались, не було мила і я перестав умиватись.
В чім справа? - мені перестали платити.
- Де ви берете цього типа, він скрізь на ваших плівках? - сказано мені і ткнуто на Васютіна, - З таким типажем» ми одженемо гдядача. Фу, і головне на кожній плівці. Він брат вам, чи чорт вас знає? Ваші речі до кіно-тижня більш не підуть.
Амба. Я засумував, продав де-шо з одягу пропив, почав систематично ходити до ре
сторації, там мене уже знали і давали в _борг. Васютін наче під лід пішов. Я почав його забувати. Але така вже доля. Отож сиджу і п’ю. Замислений не чув, як мене уже два рази смикнули за рукав. Васютін, коли хочете знати. Він посміхавсь своїм рудим линем, поставив на стіл пляшку, ви
пили, те і се, одно крутійство. Раптом він каже:
- Ви можете вислухати одну історію? Це надзвичайна річ, сталось зовсім недавно, ну, випийте й слухайте.
Я випив. Я не міг не випити. Стомлені очі мої стулились, я тільки слухав.
Говорить гріх мій, Васютін:
„Убоге молоде подружжя шукає кімнату. Щоб не дорого, трохи меблі, - що? Такого приміщення немає, молодому подружжю про
понують підвал. Правда, трохи вогко, але зимою тепло, можна не палити.
„Підвал. Двірник передає ключа, щось говорить, подружжя
посміхається, уходить у свою кімнату. Двірник зникає. У кім
... коли за п’ять хвилин до мене
подзвонить...