наті саме подружжя. Видно, - скоро вечір, бо в кутках тіні, наче то сидять черниці. Чоловік запалює лямпу, жінка шукає
місце, де покласти свої речі. Крім голого ліжка і круглого стола на одній ніжці - у кімнаті більше нічого.
Жінка стеле постіль. Чоловік хоче пере
ставити стіл, але це неможливо: - стіл прикутий до підлоги. - Нехай завтра, - каже чоловік, сідає біля жінки, обоє за
мислені. Раптом голови їх повертаються до дверей, видно, там якийсь рух, чи щось подібне, та двері замішені. Подружжя згодом заспокоюється.
Тіні на стінах. Подружжя вкладається спати. Лямпу прикручують. Тіні більшають і смуток з ними. Лице чоловіка й жінки.
Чоловік спить. У жінки тремтять вії. Вона нараз схоплюється, дивиться на двері, лице їй блідне й камяніє. Вона падає го
ловою на подушку, пильно призираючись до круглого стола на одній ніжці.
„Стіл. Він десь наче з середньовіччя, увесь дубовий, массивний, прикутий до підлоги.
Нарешті Васютін змовк. Йому треба поспішати, будь ласка, я можу допити усю горілку, - але я хапаю його за руку й кажу:
- Що-ж далі? У кімнату хтось увійшов?
- Далі буде далі; - сказав Васютін. - Прощайте.
Другого дня ми знову зустрілись за цим самим столиком. Васютін, видно, зро
зумів, що я цікавлюсь цією пригодою, він одкашлявсь, близько підсів до мене й почав у тому-ж таки стилі:
„Закам яніле лице жінки. Вона дивиться на невідому річ у простирадлі, їй очі широко одкриті, наче в божевільного, на губах виступила піна.
„Річ у простирадлі починає ворушитись. Простирадло поволі темнішає, нарешті стає чорне, як сажа. Зі стелі на цю річ у простирадлі спускається великий, спокійний, страшний своїм спокоєм ...
- Ах! - спохвативсь Васютін. - Я так поспішаю! Прощайте. І вийшов Васютін, покинувши мене у глибокій задумі. Цілий тиждень я його не бачив. Мучивсь тому, сам почав розвивати історію в підвалі, але з цього нічого не виходило. Проте не знав, що саме могло спуститись зі стелі.
Одного разу зустріну в Васютіна в кіно. До ресторації не має наміру йти, - ага, він каже, чи часом не піти нам до мене в кімнату. І я погодивсь, я не знав, чим це може закінчитись і повів Васютіна додому...
„По кутках тіні, наче то сидять черниці. Зі стелі спускається павук. Він все більшає, стає великим, падає на річ, що в простирадлі, уп’явшись своїми лапами.
„Лице жінки. Вона широко одкривае рота, але не кричить, голос застряг у горлі. Двері з шумом відчиняються. У дверях сама тьма з коритару.
„Лямпа. Вона чадить і раптом гасне. Білий світ у кімнаті. Постать з витягненими руками робить невірно кроки, нарешті ...
Нарешті Васютін запалив цигарку й змовк. Тоді пошукав щось у кешенях, витяг фото
графію і поклав мені на стіл. Це була та сама дівчина, Надія, що їхала тоді до Москви. Я зачудовано дививсь на неї, тихо вимовивши:
- Надія.
- Хіба ви знаєте? - скрикнув Васютін. - Так її звуть Надія.
- Але при чому тут вона? Що ж далі було в підвалі?
- Та жінка і є оця Надія, урочисто сказав Васютін. Прощайте, я поспішаю.
Ще довго ходив до мене Васютін, розповідав історію в підвалі, коли виходив, - я не міг заснути. Мене всього огортав неспокій,
тривога, ждав чогось фатального, уже став вірити, що це не в підвалі, а в моїй кімнаті відбувається та сама пригода. Удень
я вирішував більше не пускати до себе Васютіна, аджеж так можна дійти до божевілля, я був увесь фізично виснажений, нерви увесь час напружені, - ні, я більше не пущу Васютина.
Знав його звичку дзвонити два рази і зараз чекаю на два дзвінки. От він прий
де, сяде проти мене й почне. Цілий дім для божевільних. І хто, власне, цей Ва
сютін? З якої речи він познайомивсь зі мною, вибивши мене з колії та спокійно второваної стежки?
Зараз той момент, коли пролунає два дзвінки. Але я нікого не впущу, це вже вирішено. Замикаю двері, жду. Раптом два пронизливих дзвінки. Я схоплююсь, відмикаю двері: - а, Васютін, будь ласка заходьте!
(Цілий дім для божевільних!).
Він сідає, кладе на столі цілий жмут спи
саного паперу і вже не говорить, просить:
- Ми зупинились на тому, що з під простирадла визирнуло око. Це крупним планом, чи як на вашу думку?
- Що? - спантеличено питаю. - Я вас не розумію, Васютін.
- Я хочу спитати, який тут мусить бути плян. Адже-ж це сотий кадр. Крупним планом, того, чи як на вашу думку?
Фу, я зрозумів усе.
- При чому-ж тут фотографія Надії? - питаю.
- А це моя донька. Добре, аби вона виконувала цю ролю.
- Ваша донька? - скрикую. - Он воно що? Васютін прохально дивиться на мене, раптом питає: - Це правда, що зараз сценарна ставка дві тисячі?
Ага! Так от за що я мучивсь, фантазія оцього негідника виснажила мене, як кістку і я був безпорад
ний, я не знав що робити. Ця бестія собі намислила писати сценарії, почувши про шалені гонорари. Ах, ти-ж шельма!
Я хапаю його за горло і вже реву:
- Не треба! Не треба таких сценаріїв! - я притиснув йога до стінки. Лице йому налилось кров’ю, а я все реву, не розу
міючи своїх слів. Васютін одразу згубив свою таємничість, мозок мені просвітлішав, я викинув його за двері і визирнуна вулицю.
Васютін стояв з сценарієм в руках, видно не знав, що робити. Мені стало жаль його. Кричу:
- Що ви робите? На посаді? Та кажіть же, коли питають.
Він каже, що безробітний і слабий на легені.
Ага. Підкреслюю: - це була звичайна людина з порушеним мозком, але всі великі люди, генії з порушеним мозком і нервовою системою.
Кричу з вікна:
- Киньте фантазувати. Гляньте на життя, он у вас під самим носом їде авто, це в тисячу разів краще вашого підвала. Ех, аеро
план он летить, сила, простір! Заходьте коли небудь, товаришу Васютін. Що?
Він підійшов до акації, сперся плечем і так застиг. Я помітив, що він плакав. Я біжу до нього, беру його за лікоть, - ах, я зробив дурницю, краще було-б не брати його за лі
коть. З цього вийшла ціла історія, страшна річ.
Васютін здригнувсь, ступив крок од мене й сказав: Дві тисячі за сценарій - надто мало.
Ясно виправити його не можна. Після того я зустрічав багато таких, як Васютін, я хитав головою і нічого не розумів.
Сказ, божевілля, - але попереджаю, це було давно, коли не було ні Бучми, ні Довженка, ні Кавалерідзе, - то були тіні, не менше.
Тіні минулого... Але ще й досі, коли бува, зустріну кремезного дядька з червоним носом, з короткою шиєю та рудим волоссям, я скор
ше перебігаю на другий бік, а коли знимаю щось для хроніки, - уважно дивлюсь, чи нема Васютіна...
Оператор
... вона брала квитка...
... ще й досі коли зустрічаю...