II. САБАНЗЬКІ КАДРИ
Малу, чорну „кінамку винесено на хисткі помости приплавів Сабангу. Павло Радзихівський, оператор, з бородою, що встигла вирости за наш півторамісячний рейс і в тропічному англійському шоломі, купленому в Порт-Саїді, має вигляд загадковий та уро
чистий водночас. Це оцінює голяндський поліцай, унтер - офіцер голяндської колоні
альної поліції, і Павло може фотографувати у вузькій і нетривкій зоні дерев’яних містків. Од борту до берега - п’ятнадцять кроків, і це - наша дозволена зона.
Судно наше сотає вугіль.
Малайці-вантажники, надсаджуючись криками, що мають дати ритм праці, а насправді виходять з горлянки, знеможеної спекою та вантажем, як хрипіння, як прокльон, як останній стогін, - ідуть жовто-чор
ним конвейєром від склепів на борт. Кінама стримано гуде і малайські поліційні салдати погордливо підставляють під об’єктив свої пальмові жезли і свої опереткові темні пальмові брилі з державним гербом Голяндії. їхні криві, тубільні шаблі безпомічно теліпаються при пасі.
Вантажники не звертають уваги на екзотичний вигляд оператора і пильне око його „кінамки . їх гнітять 42 кіло вугля в ко
шику на спині і 60 ступнів спеки навколо. Блакитна затока Пенімпуан гниє під дере
вом містків і покривлею покидьків; пальми на березі розтягли бляшану різьбу свого листя.
Англійці з вугільної кампанії, в білих костюмах і таких-же шоломах - „тсббі“, здивовано позирають на надхненного бороданя; що метушиться приплавами. Кочегари нудь
гують без берега, і високий, худорлявий машиніст Фока, з голевою обмотаною смугнастим рушником, остаточно знидівшись, просить кочегара Мінаса Караксша:

- Мишо! З’іграй на піяніно.

Каракош грає „Листи до матері , гвоздь свого репертуару, улюблений мотив матросів. Горіховий салон, де стоїть піяніно, сповнений сонцем і вугільним порохом днів вантаження. Пенімпуан напухає малими, нетривких и хвильками і хилитає голяндсьну канонерку, два італійські гідроплани і данський вітрильник, - все, що стоїть зараз на рейді.

Ввечері мені вдається видертись до міста.

Коли авто зі мною вертає з прогулянки островом, шофер показує на малий освітлений будинок, з черепичним дахом з верандою навкруги, трохи більший від околишніх бунгало:
Европейський клуб і сінема.
Йде стара, коли не сказати - прастара картина з Максом Ліндером і всі 115 європейців малого міста сьогодні в клубі на фільмі, привезеному щойно з Суматри.
Шовкові саронги-спідниці тубільців шарудять навкруги. Небілих до клубу не пускають. Ми, з шофером, п’ємо пиво під вивіскою з червоно-білим рятівним, колом і я верГаю на корабель.
З малої канонерки кладеться прожектор:
- на пальми, що висвітлюють своє застигле й чітке листя,
- на дерево склепів, що раптом
вилискує, як dur. allumin,
- на бухту Пенімиуан і човни,

шо стоять на її люстрі.

На містках стоять три постаті - інженери Coal Company. Вони всі в тропічних шоломах і одягнені в костюми всіх трьох
можливих КОЛОНІАЛЬНИХ варіянтів. Ноги міцно вперті в містки і на щоках виграють скороминучі заграви- малярії.
Готуємося до дальшого походу. Тропічні моря гремлять нам на зустріч, вдираючись хвилями своїми на спокійні, блакитні лани Пенімпуанового пле
са. Струнка, загострена прова „Лідтке“ одвертається від берегів Саронгу.
Ол. Мар’ямов
Вгорі на фоті - Пенімпуанська затока; посередині - малайці вантажать вугілля на паро
плав; унизу - типовий лянд
шафт Сабангу.