Гілля дерев гнуться під дебелими, важкими гронами круглих яблук. Вони риплять і поволі коливаються, і під їхнім тягарем вгрузають у жирну, розпарену землю тички, що підтримують
переобтяжені солодким вантажем отим віти. Коли вітер раптово гойдне дерева, то смуглявий м’ясистий овоч глухо гупає об траву і ховається в ній, наче якийся загублений скарб, не про людське око створений.
Між зеленим лататтям, як між зеленими хмарами випинаються маленькі, блискучі й жирні сонця - велетенські гарбузи, роз
кішних і чудних форм. На круглих боках гарбузяного сонця веселою калюжкою лежить блиск справжнього небесного сві
тила і, здається, обливає ті боки своєю багатою й плодючею олією.
Прекрасна осінь останніми днями своїми квапиться докінчити діло зростання й достигання земних трав і овочів. Тому такою буйною та глибокою зеленню світяться розлогі горби садків і городів, тому так потужно наливаються м’ясом та соком яблука, грушки, кавуни.
Час найбільшого розвою й могутності! - отака осінь. її мірила - не під силу кожному художникові охопити. Тому ми маємо чи дійсно колосальної сили твори про пізню осінь зем
ну, циклопічні полотна Рубенса, стихійні романи Золя, чи олеографічні, нікчемні та самозадоволені ідилії міщанських осінніх „пейзажиків .
Тільки надхнені великою соціальною радістю й силою творці могли відтворити біольогічну радість плодоносної осени. Ми
тець часів буржуазного розквіту - Рубенс, цей носій всіх великих сподіванок та прагнень своєї, тоді молодої кляси, яка не згубила ще здорового соціяльного, так-би мовити, апети
ту, - спромігся відтворити осінь. Мотив осени, найпотужнішої пори року, цікавить, певне, всіх митців кляси, що потужніє, набирається сил, міцніє.
Пролетаріят, найземніша кляса людства, міцно звязана зо всіма радощами та бідами зем
лі, - не може тепер не почувати як-найяскравіше та найповніше отого потужного зросту свого власного.і, значить, потужних процесів
біольогічного порядку. Біольоґія в сприйманні людському переломляється через призму соціольоґії. І ми знаємо, що кляса пролетаріату озброєна найвірнішою, найправильнішою такою призмою матеріялістичного революційного світогляду.
Саме через це, скорше інтуїтивно відчувши, ніж зформулювавши собі отакі твердження, зараз в Китаєвських велетенських садках (десятки тисяч дерев, сотні тисяч пудів) упевнена людська рука скеровує чорненьке рильце кіно-апа
рату на всі розкоші осіннього достигання, на всі радощі людського, сповненого новими силами життя.
Квадратні ялинки - сліди автомобільних шин - видрукувалися на м’ятному поросі дороги. Вони ведуть у саму гущавину яблуневих дерев, підповзають, кінець-кінцем, під чорні, монолітні колеса вантажного автомобі/по. Трохи дивно чути в цьому тихому садку, в тишині цієї колишньої манастирської „обителі” принишкле гурчання мотору. Зелено - чорна скриня тупоносого автомобіля при
везла сюди людей, що розганяють полохливу тишу манастирського неробства своїми вигуками, наказами, своєю заклопотаною бадьорою метушнею. їхні вигуки ближчі, й тому чіткіше розлягаються в тишині, ніж далекі, ген-ген десь там виспівувані пісні робітниць, що оповідають про комсомольців, які вирушили в похід.
Автомобіль привіз із собою цілу цистерну добрячого дощу. Дощ, як відомо, річ не складна, складається, переважно, з води. Отже кілька десятків пудів води навантажено на автомобіля. Люди клопочуться, щоб розкласти як найзручніше по траві довжелезну сіру змію брандсбойту.
Фільмарі роблять дощ. Веселий золотий дощ української осени.
І от кинувся вгору переливчастий струм холодної прозорої води. Сонце просвічує через водяну рясу і раптом, цілком несподівано й чарівно, перекидається з одного кінця водяної пелени до другого, ніби вперезуючи сніп зграйливих крапель дорогоцінним, різнобарвним перевеслом, мініятюрна веселка. Вона тремтить і стоїть, тремгючи отак, над зрошеною зливою землею, де відбувається насторожений і пильний процес фільмування.
Кіно-апарат ловить цей зворушливий та запашний момент. Так кінчається рясний осінній дощ. Плодючої, достиглої осени нашої соняшної республіки, що творить нову радість і нове життя, радісне життя звільненої кляси.
Цей фільм, фільм О. Довженка „Земля”, буде фільмом нечуваної ще в нашій кінематографії філософської сили, сили оптимістичного матеріялістичного розу
міння тих соціяльних, а, як тло для них, - і біольогічних процесів, які відбуваються в нашій країні. Сучасне село, де ще й досі нещадно борються сили старого, нама
гаючись марно й безсило протиставити себе силам новим, - ось де відбувається дія цього фільму. Дуже важке завдання поставив собі творець. Адже відомо, що ні наше кіно, ні, навіть, література не створила ще дійсно глибокого, дійсно вдумливого та проникливого твору, який відбивав-би побут сучасного українського села.
Лише могутній оптимізм нашої доби, що певна своєї перемоги і своїх прав на завойовання радісного, вільного життя, міг надихнути творця творити річ, повну такого могутнього оптимізму, такої переможної бадьорості!, такої віри в тріюмфальний похід молодого життя, що її філософська наснага буде взагалі дивною й незвичайною для світової кінематографії. Адже кінематографія може не тільки показувати, оповідати, дивувати, але й мислити, вчити мислити, Мислити глибоко й повно. Це довів О. Довженко. Ще раз доведе він це своєю „Землею”. Г. Ремез
переобтяжені солодким вантажем отим віти. Коли вітер раптово гойдне дерева, то смуглявий м’ясистий овоч глухо гупає об траву і ховається в ній, наче якийся загублений скарб, не про людське око створений.
Між зеленим лататтям, як між зеленими хмарами випинаються маленькі, блискучі й жирні сонця - велетенські гарбузи, роз
кішних і чудних форм. На круглих боках гарбузяного сонця веселою калюжкою лежить блиск справжнього небесного сві
тила і, здається, обливає ті боки своєю багатою й плодючею олією.
Прекрасна осінь останніми днями своїми квапиться докінчити діло зростання й достигання земних трав і овочів. Тому такою буйною та глибокою зеленню світяться розлогі горби садків і городів, тому так потужно наливаються м’ясом та соком яблука, грушки, кавуни.
Час найбільшого розвою й могутності! - отака осінь. її мірила - не під силу кожному художникові охопити. Тому ми маємо чи дійсно колосальної сили твори про пізню осінь зем
ну, циклопічні полотна Рубенса, стихійні романи Золя, чи олеографічні, нікчемні та самозадоволені ідилії міщанських осінніх „пейзажиків .
Тільки надхнені великою соціальною радістю й силою творці могли відтворити біольогічну радість плодоносної осени. Ми
тець часів буржуазного розквіту - Рубенс, цей носій всіх великих сподіванок та прагнень своєї, тоді молодої кляси, яка не згубила ще здорового соціяльного, так-би мовити, апети
ту, - спромігся відтворити осінь. Мотив осени, найпотужнішої пори року, цікавить, певне, всіх митців кляси, що потужніє, набирається сил, міцніє.
Пролетаріят, найземніша кляса людства, міцно звязана зо всіма радощами та бідами зем
лі, - не може тепер не почувати як-найяскравіше та найповніше отого потужного зросту свого власного.і, значить, потужних процесів
біольогічного порядку. Біольоґія в сприйманні людському переломляється через призму соціольоґії. І ми знаємо, що кляса пролетаріату озброєна найвірнішою, найправильнішою такою призмою матеріялістичного революційного світогляду.
Саме через це, скорше інтуїтивно відчувши, ніж зформулювавши собі отакі твердження, зараз в Китаєвських велетенських садках (десятки тисяч дерев, сотні тисяч пудів) упевнена людська рука скеровує чорненьке рильце кіно-апа
рату на всі розкоші осіннього достигання, на всі радощі людського, сповненого новими силами життя.
Квадратні ялинки - сліди автомобільних шин - видрукувалися на м’ятному поросі дороги. Вони ведуть у саму гущавину яблуневих дерев, підповзають, кінець-кінцем, під чорні, монолітні колеса вантажного автомобі/по. Трохи дивно чути в цьому тихому садку, в тишині цієї колишньої манастирської „обителі” принишкле гурчання мотору. Зелено - чорна скриня тупоносого автомобіля при
везла сюди людей, що розганяють полохливу тишу манастирського неробства своїми вигуками, наказами, своєю заклопотаною бадьорою метушнею. їхні вигуки ближчі, й тому чіткіше розлягаються в тишині, ніж далекі, ген-ген десь там виспівувані пісні робітниць, що оповідають про комсомольців, які вирушили в похід.
Автомобіль привіз із собою цілу цистерну добрячого дощу. Дощ, як відомо, річ не складна, складається, переважно, з води. Отже кілька десятків пудів води навантажено на автомобіля. Люди клопочуться, щоб розкласти як найзручніше по траві довжелезну сіру змію брандсбойту.
Фільмарі роблять дощ. Веселий золотий дощ української осени.
І от кинувся вгору переливчастий струм холодної прозорої води. Сонце просвічує через водяну рясу і раптом, цілком несподівано й чарівно, перекидається з одного кінця водяної пелени до другого, ніби вперезуючи сніп зграйливих крапель дорогоцінним, різнобарвним перевеслом, мініятюрна веселка. Вона тремтить і стоїть, тремгючи отак, над зрошеною зливою землею, де відбувається насторожений і пильний процес фільмування.
Кіно-апарат ловить цей зворушливий та запашний момент. Так кінчається рясний осінній дощ. Плодючої, достиглої осени нашої соняшної республіки, що творить нову радість і нове життя, радісне життя звільненої кляси.
Цей фільм, фільм О. Довженка „Земля”, буде фільмом нечуваної ще в нашій кінематографії філософської сили, сили оптимістичного матеріялістичного розу
міння тих соціяльних, а, як тло для них, - і біольогічних процесів, які відбуваються в нашій країні. Сучасне село, де ще й досі нещадно борються сили старого, нама
гаючись марно й безсило протиставити себе силам новим, - ось де відбувається дія цього фільму. Дуже важке завдання поставив собі творець. Адже відомо, що ні наше кіно, ні, навіть, література не створила ще дійсно глибокого, дійсно вдумливого та проникливого твору, який відбивав-би побут сучасного українського села.
Лише могутній оптимізм нашої доби, що певна своєї перемоги і своїх прав на завойовання радісного, вільного життя, міг надихнути творця творити річ, повну такого могутнього оптимізму, такої переможної бадьорості!, такої віри в тріюмфальний похід молодого життя, що її філософська наснага буде взагалі дивною й незвичайною для світової кінематографії. Адже кінематографія може не тільки показувати, оповідати, дивувати, але й мислити, вчити мислити, Мислити глибоко й повно. Це довів О. Довженко. Ще раз доведе він це своєю „Землею”. Г. Ремез