Крим відограв ролю колиски для української кінематографії. На Ялтинській кіно-фабриці вперше був випущений фільм під маркою ВУФКУ. До цього були спроби в Одесі, в порож
ньому, холодному Ханжонківському ательє, створити цикл радянських фільмів за методою „Російської Золотої Серії , але далі за „Оповідання про сім повішених виробництво не посунулося.
Роботу спинили важливі причини тих днів - голод, холод, руїна. Коли, після громадянської війни, ВУФКУ взяло до своїх рук на зеленому березі Криму невеличку фабрику, в активі першої української кіноорганізації культурних радянських сил не було.
Творити перші українські (з назви) фільми прийшли майстрі школи Ханжонкова, Єрмольєва, Дранкова та інших „культуртрегерів дореволюційної кінематографії. Школа заснувалася
під владою каси. Кількість карбованців прибутку визначала цінність картини.
Застукотіли молотки теслярів, шо будували декорації для першого, начеб то революційного фільму „Привид блукає Єв
ропою . Тема - війна, що загрожує, через капіталістичний лад, пораненій, закривавленій країні. Персонажі за сценарієм мали яскраво поділятися на дві кляси. Імператор, що дає надхнення всім війнам, - із своїми прислужниками в білому мармуровому палаці, - і пригноблений нарід в жалюгідних халупах.
Режисер показав все так, якби він бачив з кутка Єрмольєвського павільйону. Ролю імператора доручили Фреліху, актору, що про нього дівчата того часу, виховані на Вертинському та Холодній, казали - „душка . Нарід, підвладний імператорові, мав такий дикунський та бандитський вигляд, що кожна по
ява маси на екрані викликала жах. Імператор добре переживав, нарід його брутально вбив і, в наслідок, симпатії публіки з ласки режисера лишилися на боці царя. „Млинець вийшов невдалий. Але замінити режисера не було ким. Він знав всі, нікому невідомі „кіно-таємниці . Коло нього ходили навшпиньках і розмовляли пошепки.
Правда, творилися, в більшості, піяцтва й гультяйство, але й це якось терпіли. Адже дивацтва, мовляв, - властиві всім та
лантам. Всі пам’ятають вже в пізніший кіно-період режисера ялтинської кіно-фабрики, що хрестився підчас зйомок і хрестив акторів, меблі та, навіть, реквізит. Зйомки нагадували швидче службу божу в церкві, аніж виробничу роботу в павільйоні.
Звичайно, тісне співробітництво з богом не допомогло. Картина вийшла погана. Знов таки цілковита відсутність наших радянських майстрів, що знали б і відчували побут сьогодніш
нього дня, примусила користуватися з послуг режисерасвятохи.
Радянська кіно-зміна готувалася також під керуванням єр
мольєвських майстрів та корифеїв. У Московському готелі в Одесі, в приміщенні колишньої біліяртної, містилася перша кіно-стулія ВУФКУ, що нагадувала школу танців. Опріч фокстроту, що тільки-но прийшов до нас зі Заходу, в школі нічого не викладалося. Кіно-мистецтво намагався викладати корифей Салтиков, що сходив з екрану.
Про покійників говорять лише добре, але всеж беру на себе сміливість згадати, що навчання відбувалося лише тоді, коли вчитель був п’яний у міру, а не до нестями.
Зовсім тверезий він не був. У вільний від піяцтва й навчання час, педагог ловив своїх учнів, обіцяючи все можливе кіно-шастя, за умовою, що йому позичать п’ять карбованців. Все це того часу звалося підготовкою кіно-зміни.
Коли частину перших зйомок перенесли з Ялти до Одеси, в місті творилося щось подібне до паніки. Для фільму „Канди
дат в президенти акторам, що знималися в ролях герольдів, треба було пройти по місту до місця зйомки. Зібралася така
величезна юрба, що про неї, як про масовку, може тільки мріяти кожний режисер.
Міліціонери, що погано розбіраліїся в кіно-справах, звичайними прийомами пропонували юрбі розійтися, кажучи: „Розійдіться, громадяни! Що, божевільних не бачили? ...
Про людей у фраках та циліндрах обивателі на вулицях говорили, як про окупантів. Спекулянти запевняли, що їх обдурити не можна й вся ця метушня веде лише до підвищення податків. Дивно про це згадувати тепер, коли Одеса стала най
більшим кінематографічним містом Союзу, де важко знайти людину, щоб її вже не фільмували кілька разів.
Тяжко торувався шлях української кінематографії, коли брак робітників позначався на всьому. Викликалися кіно-сцени з Німетчини, яким платили добрі гроші. Але й цей експеримент успіху не мав.
Українську кінематографію німці не створили й створити не могли. Весну в українській кінематографії створили молоді культурні сили. Несміливо прийшов вчитися художник Дов
женко, щоб, не маючи за собою корифейського минулого, сміливо й зухвало показати „Звенигору , перший дійсно укра
їнський фільм. З „Березоля прийшов до кіна талановитий Бучма і лишився там назавжди, поклавши початок зросту українських кіно-акторів.
Одеський кіно-технікум, створений замість фокстротної кіностудії, випуск за випуском поповнює лави висококваліфікова
них кіно-робітників, що їх минуле не в „Золотій Серії , а біля токарного варстату, парової молотарки або доменної печи. Тому мистецтво, що створилося тепер, нам зрозуміле й близьке. Минуле ж кінематографі: має багато в минулому чудернацьких, але й повчальних анекдотів. О. Кесельман.
... Опріч фокстроту, в студії нічого не викладалося . . .
Кожна поява маси викликала жах.