ся завчасно записуватися, влаштовуватися. Квитки на вхід та носові хусточки шовечору беруться на розхват...
І ось, нарешті, сотні зацікавлених і зворушених гостів сидять та чекають на фільм та на сльози.
Протягом перших пяти хвилин все мовчить, навіть і фільм, який численними німецькими написами пояснює те, що й без цього всім зрозуміле.
...Типове Нью-Йоркське нічне варьете середнього рангу. В усьму місті панує „сухість , але тут заборонене (алькоголь) дозволяється. Аль Стон, кельнер, працює в цьому варьєте, але коли він_скидає з себе свій фартук, він співець-комік. Що
правда, йому більше до вподоби співати власні сумні пісні, бо, подруге, він має талант, а, поперте, він закоханий.
Тут, власне, й починає тоновий мовний фільм, що до цього часу вико
нував, головним чином, самі лише джазбанди, співи, різні звуки, говорити трохи для душі.
Ця маленька, справді чудова, дитина вимовляє перше дитяче слово, смієть
ся... Звуки трохи надто глибокі, але це захоплює. Бож говорить дитина!..
Але, не зважаючи на досвід Лондону, Берліну й Парижу, носові хустки залишаються глибоко в кише
нях. В усій залі жодної сльозини, вартої на увагу.
Варто відмітити, що саме у Відні великий, привабливий плач не відбув
ся, хоча всесвіт і вважає віденців за наимякших, найсентиментальніших лю
дей. Може надто багато в нас природнього, вірного смаку, щоб ми на одвертий наступ американського тон
фільму заразже реагували сльозовими залозами. Може ми ще не так відстали, як того вимагає тонфільмова продукція? Бо, насамперед, вона демонструє лише технічну новину з банальнішими акустичними ефектами.
І. Сорока
Ал. Джолсон, перший актор тонфільму.
В одному з останніх номерів віденської газети „Ней Фрей Прессе вміщено цікаву статтю Людвіга Гіршфельда, що в ній він подає свої враження від першої вистави відомого американського тонфільму „The Singing fool“ у Відні.
Велике майбутнє нового винаходу тепер безперечне для всіх. Але в руках капіталістів-підприємців, які працюють на міжнародне міщанство, кожна новина вульгаризується. Буржуазний журналіст - автор статті, природньо, не наважується виз
нати це одверто й прямо. Але вся його стаття лише про це й говорить.
Гірка іронія, якою насичено кожен рядок, є сміх над власним творчим безсиллям, над власного художньою імпотентністю,
- Такий великий винахід, а як його використано? - з жалем хоче зідхнути Гіршфельд і ховає свій сум в жартівливій формі оповідання, із якого наш читач, безперечно, зробить ті висновки, що їх не насмілився зробити Гіршфельд.
Нижче подаємо, в трохи скороченому вигляді, цю велику статтю.
- Чи згадуєте ви першу кіно-виставу? Це вже дуже давно було. Здається року 1895. У Відні, в невеличкому помешканні на розі Кертнерштрасе та Аннагасе, брати Люмьери демонстру
вали тоді їхній новий, славетний винахід: рухливі фотографії. Весь Відень, або, принаймні, всі його центральні райони були захоплені і намагалися на власні очі побачити нове диво. В невеличкій залі було тісно, темно і душно.
А коли глядачі виходили з приміщення, один одному говорив з незадоволенням і розчаруванням: „досить пристойно, досить цікаво, алеж очам важко... Довго такого не витримаєш .
Так починалося кіно. Так починається, здається, кожен ве
ликий винахід: з мигтінням і дрижанням. Але це не повинно нікого лякати. Ті, що колись сиділи на Аннагасе, і говорили потім про обтяження очей рухливими фотографіями, давно вже забули про це і тепер стали ретельними відвідувачами кіна.
Кожна новина неприємно вражає спочатку - очі, вуха, смак. Сперечатися проти цього нема чого.
Про все це треба знову згадати тепер, коли з великим запізненням одержали ми змогу познайомитися з першим тонфільмом, з новиною, яка вже давно хвилює всесвіт сенсацій
ними повідомленнями, гол звокрутними цифрами доларів і гарно інсценованими процесами.
Нарешті дістала змогу та привід хвилюватися й віденська публіка.
Протягом останніх двох тижнів цих приводів було чимало. Відень почув фрагменти і тонового, і мовної о фільму.
Що власне бачили й чули до цього? Джазбанд, і знову джазбанд, потяг, гуркіт машини, сміх, плач, силу негрських пісень, американських конферансьє, кілька відомих тенорів, з яких високі тонфільмгонорари зробили спі
вочі автомати. І коли після всього залишали приміщення театру (тепер це вже не невеличке задушливе при
міщення, а велика, прохолодна заля), кожен говорив, як тридцять років тому: „цілком пристойно, дуже цікаво, майже подібне до людського, але нічого величного. Колиб хоч, принаймні, не так у вухах деренчало! .
Але тепер він нібито справді тут, славнозвісний, американський, справжній, великий, дійсний тонфільм: „The Singing fool“ (Блазень, що спі
ває). Це мусив бути вдалий фільм, бо ще задовго перед тим, як він прийшов сюди, про нього стільки гово
рили! Аджеж платівки Ал. Джолсона, головної дієвої особи, давно вже є в усіх порядних родинах з грамофо
ном. А зворушлива пісенька „Sonny boi“ влітку щодня грали всі курорт
ні капели для підвищення настрою курортників. Мандрівники, які поверталися за останні місяці з Лондону, Парижу, Берліну, розповідали справжні чудеса про демострації фільму.
Вони розповідали про те, як дорого
коштують квитки, про те, я к доводить- Дитина, що грає в „Блазні .
І ось, нарешті, сотні зацікавлених і зворушених гостів сидять та чекають на фільм та на сльози.
Протягом перших пяти хвилин все мовчить, навіть і фільм, який численними німецькими написами пояснює те, що й без цього всім зрозуміле.
...Типове Нью-Йоркське нічне варьете середнього рангу. В усьму місті панує „сухість , але тут заборонене (алькоголь) дозволяється. Аль Стон, кельнер, працює в цьому варьєте, але коли він_скидає з себе свій фартук, він співець-комік. Що
правда, йому більше до вподоби співати власні сумні пісні, бо, подруге, він має талант, а, поперте, він закоханий.
Тут, власне, й починає тоновий мовний фільм, що до цього часу вико
нував, головним чином, самі лише джазбанди, співи, різні звуки, говорити трохи для душі.
Ця маленька, справді чудова, дитина вимовляє перше дитяче слово, смієть
ся... Звуки трохи надто глибокі, але це захоплює. Бож говорить дитина!..
Але, не зважаючи на досвід Лондону, Берліну й Парижу, носові хустки залишаються глибоко в кише
нях. В усій залі жодної сльозини, вартої на увагу.
Варто відмітити, що саме у Відні великий, привабливий плач не відбув
ся, хоча всесвіт і вважає віденців за наимякших, найсентиментальніших лю
дей. Може надто багато в нас природнього, вірного смаку, щоб ми на одвертий наступ американського тон
фільму заразже реагували сльозовими залозами. Може ми ще не так відстали, як того вимагає тонфільмова продукція? Бо, насамперед, вона демонструє лише технічну новину з банальнішими акустичними ефектами.
І. Сорока
Ал. Джолсон, перший актор тонфільму.
В одному з останніх номерів віденської газети „Ней Фрей Прессе вміщено цікаву статтю Людвіга Гіршфельда, що в ній він подає свої враження від першої вистави відомого американського тонфільму „The Singing fool“ у Відні.
Велике майбутнє нового винаходу тепер безперечне для всіх. Але в руках капіталістів-підприємців, які працюють на міжнародне міщанство, кожна новина вульгаризується. Буржуазний журналіст - автор статті, природньо, не наважується виз
нати це одверто й прямо. Але вся його стаття лише про це й говорить.
Гірка іронія, якою насичено кожен рядок, є сміх над власним творчим безсиллям, над власного художньою імпотентністю,
- Такий великий винахід, а як його використано? - з жалем хоче зідхнути Гіршфельд і ховає свій сум в жартівливій формі оповідання, із якого наш читач, безперечно, зробить ті висновки, що їх не насмілився зробити Гіршфельд.
Нижче подаємо, в трохи скороченому вигляді, цю велику статтю.
- Чи згадуєте ви першу кіно-виставу? Це вже дуже давно було. Здається року 1895. У Відні, в невеличкому помешканні на розі Кертнерштрасе та Аннагасе, брати Люмьери демонстру
вали тоді їхній новий, славетний винахід: рухливі фотографії. Весь Відень, або, принаймні, всі його центральні райони були захоплені і намагалися на власні очі побачити нове диво. В невеличкій залі було тісно, темно і душно.
А коли глядачі виходили з приміщення, один одному говорив з незадоволенням і розчаруванням: „досить пристойно, досить цікаво, алеж очам важко... Довго такого не витримаєш .
Так починалося кіно. Так починається, здається, кожен ве
ликий винахід: з мигтінням і дрижанням. Але це не повинно нікого лякати. Ті, що колись сиділи на Аннагасе, і говорили потім про обтяження очей рухливими фотографіями, давно вже забули про це і тепер стали ретельними відвідувачами кіна.
Кожна новина неприємно вражає спочатку - очі, вуха, смак. Сперечатися проти цього нема чого.
Про все це треба знову згадати тепер, коли з великим запізненням одержали ми змогу познайомитися з першим тонфільмом, з новиною, яка вже давно хвилює всесвіт сенсацій
ними повідомленнями, гол звокрутними цифрами доларів і гарно інсценованими процесами.
Нарешті дістала змогу та привід хвилюватися й віденська публіка.
Протягом останніх двох тижнів цих приводів було чимало. Відень почув фрагменти і тонового, і мовної о фільму.
Що власне бачили й чули до цього? Джазбанд, і знову джазбанд, потяг, гуркіт машини, сміх, плач, силу негрських пісень, американських конферансьє, кілька відомих тенорів, з яких високі тонфільмгонорари зробили спі
вочі автомати. І коли після всього залишали приміщення театру (тепер це вже не невеличке задушливе при
міщення, а велика, прохолодна заля), кожен говорив, як тридцять років тому: „цілком пристойно, дуже цікаво, майже подібне до людського, але нічого величного. Колиб хоч, принаймні, не так у вухах деренчало! .
Але тепер він нібито справді тут, славнозвісний, американський, справжній, великий, дійсний тонфільм: „The Singing fool“ (Блазень, що спі
ває). Це мусив бути вдалий фільм, бо ще задовго перед тим, як він прийшов сюди, про нього стільки гово
рили! Аджеж платівки Ал. Джолсона, головної дієвої особи, давно вже є в усіх порядних родинах з грамофо
ном. А зворушлива пісенька „Sonny boi“ влітку щодня грали всі курорт
ні капели для підвищення настрою курортників. Мандрівники, які поверталися за останні місяці з Лондону, Парижу, Берліну, розповідали справжні чудеса про демострації фільму.
Вони розповідали про те, як дорого
коштують квитки, про те, я к доводить- Дитина, що грає в „Блазні .