КІНО-ПРИГОДИ

(Оповідання).
Петро Максимович сьогодні по філософському настроєний. І хто-б подумав? Маленька пригода викликала цілу революцію
в його думках. Петро Максимович подивився насамперед на свою руку, що держала газету і ніби її вперше побачив. Справді: він ніколи не бачив своєї руки! Він дивився на
неї нераз, але він її не бачив. Отак, як ми дивимось на вітрину, але шкла ми не бачимо, ми про його не думаємо, нашу увагу притягає соробкоповський крам чи багатий вибір російських видань у книгарні ДВУ або Книгоспілки.
Його вкрив холодний піт. Мiзок пронизала іскрою думка, що його життєва дорога доходить до кінця. От-от обірветься.
Петро Максимович схвильований виходив зі служби. Він відчув, що станеться якийсь поворот у його житті. І те, що він спинився перед установою на де-кілька хвилин, хай пробачить йому читач. Перед усяким поворотом, а тим більше життєвим рекомендується зупинитись і подумати.
Ця поведінка Гризуна свідчить про те, що він досі поводився ще благорозумно.
Нема нічого осудливого і в тому, що Петро Максимович повернув од установи ліворуч, хоч усі 8 років його нога завше сходила зі східців на правий бік. В цьому то факті помітний став на зовні поворот, що вже назрів у його_ душі.
Ідучи, він побачив дзеркало біля вітрини і спинився. Кинув оком на всю фігуру ніби оглядав делегата з-за кордону.
Обличчя заросле, вуса запущені. А так — фігура ще струнка. Одягнений пристойно, чисто. Тут миттю пронеслась у пам’яті згадка про дружину — Ганну Григорівну, товсту, з бородавкою
на підбородді і чорним вусом по куточках, подругу життя. Але згадка ця хутко затемнилась. Гризун не приглядався їй тепер, бо бачив її нераз, краще бачив, ніж свою руку. Він вивчив її по
морщене товсте обличчя добре, як географічну карту, він знав дотик її червоних, засуканих шуршавих рук, надтріснутий контратьто її голосу і запах гнилих зубів...
Але ця згадка, як всякі хвилеві з’яви, залишила глибокий слід в його душі. Поруч з Ганною Григорівною він почув себе ще старішим і якийсь бунт протесту охопив його всього, як полум’я суху солому.
Далі все йшло з електричною швидкістю.
Ганна Григорівна стала тим чинником, що штовхнула його на новий чин...
Перукар випустив його і ״з вежеталем і одеколоном і з пудрою“, обід у його був з ״біленьким“, хоч Гризун не часто його вживав, а ресторанна музика говорила до нього чарівно-промовисто, що й не зрівняти з його захриплим, шепелявим грамофоном...
Тривожно було Гризунові на душі. Йому й шкода було себе і хотілося чогось не про
гавити, виконати якесь завдання, що тількищо перед ним стало, але він не міг ще докладно з’ясувати, що саме це має бути. Він почув у душі невідому тривогу, неясну тугу, глухі бажання... Здавалось: до його повертає молодість, або він стає поетом. Він засунув руку в кешеню, переплів ноги і пробував стиха насвистувати за музикою.
З протилежної стіни з дзеркала... та-ж це Гризун! Бадьорий, свіжий, просто — юнак.
Він схопився і легким певним кроком поплив з ресторану.
Народня приказка каже: ״Вночі кожна корова чорна . Правда, на Хрещатику ви справжніх коров не побачите ні вдень, ні вночі, зате ״коровячих образів“ — скільки вгодно 1).
До Гризуна, справді, ця корова не має жодного відношення, хіба те, що він після
богатолітнього свого міського життя, попав раптом на цей вечірній Хрещатик — чужий тут і недоречний — як той селянський ״коров’- ячий образ“.
Петро Максимович почував себе так, ніби він зовсім не рахівник з Макітротресту, що он за два квартали бовваніє чорним силуетом під опікою нічного сторожа, а просто таки як кругисвітний мандрівець з Santo Kibinci, ЩО за дві години спішним потягом міняє Київ на Флоренцію, ходив поміж юрбою, тихо насвистуючи останню мелодію ресторанної музики.
Гризун почував себе омоложеним, тільки — як це не дивно? — він ще не знав, що з собою почати.
Якась намальована повія заглянула йому в очі, але Гризун зостався байдужий. Власне не байдужий, а десь царапнула його думка-сумнів про своє омоложения. Та ця думка хутко зникла, бо його увагу зайняла справжня подорож. Саме надходив трамвай. Гризун кинувся до нього.
Петро Максимович, сів на трамвай на найближчій зупинці і поїхав, не питаючи в кондуктора напрямку їзди.
Швидка їзда на м’ягкому сидінні, як що воно не належить кареті швидкої допомоги, завжди викликає ілюзорне самопочуття молодої, забезпеченої, щасливої людини. І доки тебе колише на цьому м’ягкому сидінні, ти, прищуливши очі, радо віддаєшся мінливим мріям, що ти висядеш з вагону на північйому двірці Відня, або на головному вокзалі Парижу...
Петро Максимович висів на Евбазі.
І не обминув ще він смердючих, принишклих рундучків, як десь з бокової вулиці молоком розлилося мягке світло і загорілося золотими літерами на синьому тлі привабливе оголошення:
! Бойовик Америки!
Незвичайні пригоди молодої пари! В головній ролі світової слави...
Дорогий читачу! Ви догадуєтесь... і ви на цей раз не помиляєтесь.
Коли ви не знаєте, що з собою зробити і куди вам подітися, коли вам дуже сумно, або дуже весело, коли ви надто спокійні, або надто тривожні — йдіть до кіно!
Це не реклама. Не думайте, що я тут стану перечисляти всі вигоди: і найдешевий вхід, і три сеанси на вечір (коли не прийдеш — в пору попадеш), і не треба роздягатись (показувати одяг і платити за вішалку) і... і... і... Ні!
Але це — істина: кіно — це всіх розваг розвага.
Гризун купив квитка. Картина тільки що почалась. Гризуна в темноті завели в залю й посадовили. (В таких окраїнних кінотеатрах завжди вас посадять, коли не прийдете: це вже достоїнство не кіно взагалі — а цих театрів).
Петро Максимович легше зідхнув, ніби знайшов, що шукав. Ось, що йому доля судила на сьогодні! Але...
На екрані кипіли пригоди. Дівчину викрали — морем одвозили. Та Гризун (власне це не Гризун, але він був певний, що це саме він той екранний герой) — наздогнав аеропланом свою любу, одібрав і довго, жагуче цілував на радощах.
Передні ряди, мабуть через те, що ближче до екрана, сильніше переживали і смачно прицмокували до поцілунку. Ззаду, очевидячки, неомоложені, зацитькували їх статечним шипінням. — Ша!
Гризунові стало гаряче. Він одкинув руки на спинку крісла і. спиняючи подих, слідкував за подіями, що почалися на екрані. Його дихання стало уривчасте, його зір блищав. Але він цього не знав і не помічав. Він тільки глухо почував, що він справді помолодшав і навіть одну хвилину (״напливом ) майнула перед його очима намальована повія. Але тільки на хвилину.
Дівчину знов украли і продали в дім розпусти.
Раптом він почув щось тепле і м’ягке під своєю рукою. Хвилину він прислухався, не вірив сам собі. Далі йому здалось, що це одна з екранних жінок нахилилася до нього. Він затулив утомлено очі і, щоб пересвідчитись, що це не галюцінація, попробував упіймати те ״щось“, що він причавив своєю рукою... Він крадькома скоса зирнув на свою сусідку. Ïх погляди зустрілись. Вона, посміхнувшись, дивилася, як він пестив її руку і думала, чи це їй належить, чи сусід, забувшись, уявляє когось иншого.
Хвилину вони дивились одне на одного приязними очима, а далі згадали, що це-ж вони герой і героїня картини, що вони тільки випадково сидять тут, в рядах, і дивляться
на свої пригоди. Петро Максимович просунув руку поза спинку сусіднього крісла і пригорнув злегка сусідку, а вона при
1) Підтвердження цієї думки знайдете в поезії Вал. Поліщука. Автор.
... Бадьорий, свіжий, просто юнакі