тулилась до його плеча і злегка, ледве-ледве помітно, невинно-несміливо стиснула його другу руку...
А за той час герой у костюмі знатного і богатого вельможи вже добився до цього дому розпусти, вже купив право на свою наречену і тільки прикриває револьвер, що має покарати злочинців.
Гризун міцно стиснув свою сусідку. Вона під
вела на нього очі, великі, чорні очі, а дух од волосся вдарив, як хміль Гризунові в голову. Жіноча головка біля са
мого обличчя здалась йому красунею. Однеï пашіли здоровля, кров і бажання.
Хвилину Петро Максимович придивлявся до неї, бо в залі було темно, а далі притулився устами до її повних мясистих
уст. Стільці тихо рипнули.
— Ц-ц-ц-мок! — залунало з перших рядів.
Гризун стрепенувся.
Герой картини ще не стрепенувся, він бо цілував з тим, щоб показати, а не ховати свої поцілунки.
Антракт не розчарував Петра Максимовича. Його сусідка, виявилося, молода, красива дівчина, якій закрутилася голова трохи од голосу крови і дозрілих літ, трохи од незвичайних пригод ״бойовика Америки“...
Фільм дуже цікавий, як і всі, що їх випускає ВУФКУ в прокат і всі 8 частин першої серії тільки заманули Гризуна з сусідкою. Вони й вирішили завтра додивитися картину до кінця.
Гризун проводив Нату додому і з задоволенням відчув, що зі своїх 40 він принаймні 20 скинув з рахівниці свого тіла.
З того, як циркулювала кров, як напруживались м язи, як виступали ноги, він чув поворот, нехай і другої, але молодости.
Коли він прощався з Натою, місяць традиційно посміхався своєю придурковатою посмішкою. Але-бідний місяць! Хіба він бачив хоч раз захоплююче полотно екрану?
З того часу Гризун змінився. Тепер він ще жвавіше цокав на рахівниці, неначе він одраховував назад дні й хвилини, що він їх потратив досі, враховуючи їх в ті заялозені чотки на мідяних дротиках.
Ганна Григорівна дивувалась трохи раптовній зміні Петі.
— Що це ти вже що-дня й голишся? Не бійся — молода не полюбить. — бурчала жінка. Отже полюбила.
Що-вечера ходив Гризун до кіно. Найкраще місце для любови: і розважишся і ״сімпатію“ розважиш, і на людях, і люди не бачать. Ганні Григорівні спершу казав, що в його вечірні наради, засідання, потім ішов до приятеля, до клубу, а далі зникав мовчки.
Але хіба в наш час може що трапитись, чого-б дружина не знала?
Якось: —
— Голубко, знаєте, а ваш щось часто до кіно ходить.., — До кіно?
— Еге, що-вечора...
з того часу тільки вечір — Ганна Григорівна до кіно. Щось із місяць так ходила і ні разу не зустріла чоловіка. To-ж таки подумайте, стільки кіно-театрів, стільки сеансів, хіба вгадаєш, куди та в який саме час твій чоловік ходить? А потім — нікуди правди діти — сядеш, подивишся на яку-небудь ״Тамілу“ і, хай йому хрін тому старому хріну, досидиш до кінця. А може й те, що Гризун помітив розвідку за собою, та й держав вухо гостро.
Вже давно скінчилися чотири серії американського бойовика, а Наті все ще цікаво було з Гризуном ходити на картини
і повертатися пізно додому самітними вуличками на околиці. Петро Максимович усю свою філософію вкладав у глибини поцілунку з діяфрагмою. Він усе ще плив по течії, на яку вивів його пам’ятний день, коли він побачив свою руку...
Товаришу, читачу! Ти цікавишся, який буде цьому кінець. Більш того, ти забігаєш наперед, сердишся на автора за недотепне оповідання і сам одгадуєш, що сталося потім. Тож
стільки варіянтів складали письменники, стільки траплялось в житті навіть тобі самому щось подібного... і т. д. Ти знаєш,
що, або Ганна Григорівна підстереже зрадника і обіллє його, або її сірчаним квасом, або Петро Максимович задушить дружину, щоб одружитись з Натою, або Ната отруїть Ганну Григорівну, щоб здобути Петра, або Петро вподобає третю і покине Нату, а Ната.. і т. д.
Я не буду тебе інтригувати, читачу! Я знаю, що час дорогий навіть для того, хто нічого за цей час не одержує. Я розкажу тобі зразу кінець кіно пригоди.
Як-що ти в своїх здогадах про дальшу історію цього кінокохання виходив од того, що в Нати народилася дитина, — то в тебе здоровий погляд на життя. Не даром кажуть: диму без пострілу не буває, а кохання без дитини. Але в Петра Максимовича все пішло нормальним порядком: тихо й спокійно. Він навіть од аліментів не одказувався. Він уявляв собі судовий діялог:
— Знаєш Нату? — Знаю.
— Гуляв з нею? — Гуляв.
— Дитина твоя?
Петро Максимович певний був і в душі гордий з того, що його, бо це-ж речевий доказ, що він справді одмолодів з пам ятного дня. Отже з Ганною Григорівною скільки досі жив, а не прижив.
Тому він просто поніс судді довідку про утримання, щоб вирахували саме стільки, що закон велить.
А свою стару потішав:
— Не журись. Знайомство з кіно не пішло надаремне. Тепер я багато де-чому навчивсь. Ось підожди. Ти знаєш... я напишу сценарій і все поверну, що витрачаю на ті кляті аліменти...
З того часу рахівник Гризун складає акуратно що вечора кадр за кадром історію свого життя, що має утворити світової слави фільм, а написавши сценарія, несе його до ВУФКУ. Не приймуть раз, він удруге його переробляє, змінить назву і знов несе. І хоч його сценарія й ніколи не приймуть, він все-ж не падає духом. Він тільки цим і одбивається од своєї старої, що от-от
продасть сценарій і поверне ті гроші, ті витрати, що нагуляв на старості літ.
Там ви його й побачите, читачу, в редактораті ВУФКУ, як що візьме вас охота переконатися в правдивості моїх слів.
В. Супрун
... І написавши сценарія несе його до ВУФКУ.
... А вона притулиласа до його плеча...
А за той час герой у костюмі знатного і богатого вельможи вже добився до цього дому розпусти, вже купив право на свою наречену і тільки прикриває револьвер, що має покарати злочинців.
Гризун міцно стиснув свою сусідку. Вона під
вела на нього очі, великі, чорні очі, а дух од волосся вдарив, як хміль Гризунові в голову. Жіноча головка біля са
мого обличчя здалась йому красунею. Однеï пашіли здоровля, кров і бажання.
Хвилину Петро Максимович придивлявся до неї, бо в залі було темно, а далі притулився устами до її повних мясистих
уст. Стільці тихо рипнули.
— Ц-ц-ц-мок! — залунало з перших рядів.
Гризун стрепенувся.
Герой картини ще не стрепенувся, він бо цілував з тим, щоб показати, а не ховати свої поцілунки.
Антракт не розчарував Петра Максимовича. Його сусідка, виявилося, молода, красива дівчина, якій закрутилася голова трохи од голосу крови і дозрілих літ, трохи од незвичайних пригод ״бойовика Америки“...
Фільм дуже цікавий, як і всі, що їх випускає ВУФКУ в прокат і всі 8 частин першої серії тільки заманули Гризуна з сусідкою. Вони й вирішили завтра додивитися картину до кінця.
Гризун проводив Нату додому і з задоволенням відчув, що зі своїх 40 він принаймні 20 скинув з рахівниці свого тіла.
З того, як циркулювала кров, як напруживались м язи, як виступали ноги, він чув поворот, нехай і другої, але молодости.
Коли він прощався з Натою, місяць традиційно посміхався своєю придурковатою посмішкою. Але-бідний місяць! Хіба він бачив хоч раз захоплююче полотно екрану?
З того часу Гризун змінився. Тепер він ще жвавіше цокав на рахівниці, неначе він одраховував назад дні й хвилини, що він їх потратив досі, враховуючи їх в ті заялозені чотки на мідяних дротиках.
Ганна Григорівна дивувалась трохи раптовній зміні Петі.
— Що це ти вже що-дня й голишся? Не бійся — молода не полюбить. — бурчала жінка. Отже полюбила.
Що-вечера ходив Гризун до кіно. Найкраще місце для любови: і розважишся і ״сімпатію“ розважиш, і на людях, і люди не бачать. Ганні Григорівні спершу казав, що в його вечірні наради, засідання, потім ішов до приятеля, до клубу, а далі зникав мовчки.
Але хіба в наш час може що трапитись, чого-б дружина не знала?
Якось: —
— Голубко, знаєте, а ваш щось часто до кіно ходить.., — До кіно?
— Еге, що-вечора...
з того часу тільки вечір — Ганна Григорівна до кіно. Щось із місяць так ходила і ні разу не зустріла чоловіка. To-ж таки подумайте, стільки кіно-театрів, стільки сеансів, хіба вгадаєш, куди та в який саме час твій чоловік ходить? А потім — нікуди правди діти — сядеш, подивишся на яку-небудь ״Тамілу“ і, хай йому хрін тому старому хріну, досидиш до кінця. А може й те, що Гризун помітив розвідку за собою, та й держав вухо гостро.
Вже давно скінчилися чотири серії американського бойовика, а Наті все ще цікаво було з Гризуном ходити на картини
і повертатися пізно додому самітними вуличками на околиці. Петро Максимович усю свою філософію вкладав у глибини поцілунку з діяфрагмою. Він усе ще плив по течії, на яку вивів його пам’ятний день, коли він побачив свою руку...
Товаришу, читачу! Ти цікавишся, який буде цьому кінець. Більш того, ти забігаєш наперед, сердишся на автора за недотепне оповідання і сам одгадуєш, що сталося потім. Тож
стільки варіянтів складали письменники, стільки траплялось в житті навіть тобі самому щось подібного... і т. д. Ти знаєш,
що, або Ганна Григорівна підстереже зрадника і обіллє його, або її сірчаним квасом, або Петро Максимович задушить дружину, щоб одружитись з Натою, або Ната отруїть Ганну Григорівну, щоб здобути Петра, або Петро вподобає третю і покине Нату, а Ната.. і т. д.
Я не буду тебе інтригувати, читачу! Я знаю, що час дорогий навіть для того, хто нічого за цей час не одержує. Я розкажу тобі зразу кінець кіно пригоди.
Як-що ти в своїх здогадах про дальшу історію цього кінокохання виходив од того, що в Нати народилася дитина, — то в тебе здоровий погляд на життя. Не даром кажуть: диму без пострілу не буває, а кохання без дитини. Але в Петра Максимовича все пішло нормальним порядком: тихо й спокійно. Він навіть од аліментів не одказувався. Він уявляв собі судовий діялог:
— Знаєш Нату? — Знаю.
— Гуляв з нею? — Гуляв.
— Дитина твоя?
Петро Максимович певний був і в душі гордий з того, що його, бо це-ж речевий доказ, що він справді одмолодів з пам ятного дня. Отже з Ганною Григорівною скільки досі жив, а не прижив.
Тому він просто поніс судді довідку про утримання, щоб вирахували саме стільки, що закон велить.
А свою стару потішав:
— Не журись. Знайомство з кіно не пішло надаремне. Тепер я багато де-чому навчивсь. Ось підожди. Ти знаєш... я напишу сценарій і все поверну, що витрачаю на ті кляті аліменти...
З того часу рахівник Гризун складає акуратно що вечора кадр за кадром історію свого життя, що має утворити світової слави фільм, а написавши сценарія, несе його до ВУФКУ. Не приймуть раз, він удруге його переробляє, змінить назву і знов несе. І хоч його сценарія й ніколи не приймуть, він все-ж не падає духом. Він тільки цим і одбивається од своєї старої, що от-от
продасть сценарій і поверне ті гроші, ті витрати, що нагуляв на старості літ.
Там ви його й побачите, читачу, в редактораті ВУФКУ, як що візьме вас охота переконатися в правдивості моїх слів.
В. Супрун
... І написавши сценарія несе його до ВУФКУ.
... А вона притулиласа до його плеча...