„Кіно — це найважливіше для нас мистецтво“
ЛЕНІН
Важко виявити ті «глибокі» причини, що по суті дали привід для розмов про утворення всесоюзного кіно-синдикату. Це гасло (з дозволу сказати, слабенько продумане) було висунуто без достатніх для цього передумов і лише в процесі дебатів з приводу цього виникло багато «перед
умов». Де-які з цих «передумов», на перший погляд може
здатись, дійсно заслуговують на увагу. Чим, наприклад, не є найсерйозніший привід для утворення єдиного про
відного центру питання про експортову роботу кіно-організацій СРСР? Справді-ж, хіба можна, щоб різні кіно-лімітрофи понаїжджали до Західньої Европи й дезорганізували
ринок збуту кіно-фільмів? Проблема експорту, безумовно, є найважливіша для радянської кінематографії. Питання про те, як-би найкраще просунути наш радянський фільм закордон — це надто важливе питання. Але його, проте, можна розвязати не через утворення синдикату, бо не син
дикат зосереджує в своїх руках керівництво й регулювання операцій закордоном, а це розвязує і повинен розв язувати орган, що відає монополією зовнішньої торгівлі — Наркомторг і частини його апарату, які діють закордоном (Торгпредставництва). До речи, експортову діяльність Совкіно на цей день слід розглядати, як синдикатський початок, бо в низці країн Совкіно виступає, як союзна організація і від імени такої складає угоди з різними капіталістичними фір
мами з тією лише різницею, що в дійсності збуваються, звичайно, не фільми кіно-організацій національних республік — це можна ствердити документальними даними.
Нам здається, що цей синдикатський початок є не що инше, як виступ дезорганізаційного порядку на закордонному ринкові. Щоб виступати закордоном, не синдикат по
трібний, бо він нічого організуючого в це не зможе внести, так само, як і окремі республіканські кіно-організації не зможуть в це внести нічого дезорганізуючого.
До справи збуту радянських фільмів закордоном треба підійти цілком инакше й значно простіше. Треба, щоб Наркомторг розглядав експорт фільмів не як третєрядну спра
ву, а як першорядне завдання і, перш за все, забезпечив-би себе для цієї роботи вірними й прихильними робітниками.
Де-хто висуває також і иншу «передумову» до синдикування кіно-промисловости, а саме, — потребу централізувати операції в справі постачання. Тут, очевидно, йде мова про постачання плівки, що її ми одержуємо за ліцензами Наркомторгу СРСР з закордону, про освітлювальну та з’йомочну апаратуру, що ми її за валюту одержуємо з того-ж джерела, але для чого тут потрібний синдикат — зовсім не зро
зуміло. Невже лише для того, щоб зноситись з Наркомторгом СРСР? Значно корисніше було-б замісць розмов про синдикат більш рішуче заговорити про збудування заводу кіно-плівки й припинити цей систематичний вивіз валюти з Союзу. Може в розуміння постачання сировини включа
ється також і сценарій (чим не сировина? За якостю більшости сценаріїв, безумовно — «сировина»)? Але це слід розуміти, як бажання виготовляти сценарій на тему «Рязан
ські баби» у Київі для Московської фабрики Совкіно, а для Одеської фабрики ВУФКУ на тему «Дорошенко» у Тиф
лісі. Можна говорити про те, щоб запобігти рівнобіжности в тематичних планах різних кіно-організацій СРСР, але не для цього-ж утворювати синдикат. Адже-ж це можна розв’язати значно простіше: для цього досить обмінюватися своïми планами. До цього часу в нас рівнобіжних картин не робили. А в прокатній практиці ми тепер ідемо шляхом
досягнення цілковитої договорености в справі взаємовідносин між всіма кіно-організаціями СРСР, — це довела робота за останній рік, — і тут також немає найменшої потреби в синдикуванні.
Безперечно, жодних серйозних передумов, щоб синдикувати кіно-промисловість, немає. Наслідки-ж від такого синдикованого мистецтва чи, правильніше, штучного синдикату можуть бути дуже сумні.
На цей день кіно, безперечно, є господарча організація і хоч-би скільки особи, що «критикують», говорили про комерційний ухил, про господарче збагачення за рахунок ідеологічного зубоження, до цього можна поставитись вибачливо лише тому, що це говорять люди, що щиро захоплю
ються. Але кінематографія — господарча організація саме тепер і лише на найближчий період, оскільки вона повинна накопичувати кошти для власного зросту, а в основі своїй кінематографія має найголовніше завдання — культурно-виховавче й пропагандиське, — і це найголовніше завдання, не зважаючи на так званий господарчий ухил, вона (кінемато
графія) виконує в дуже значних розмірах і, може, в ще більшій мірі, ніж ціла низка инших культурно-виховавчих організацій. Прихильники синдикату дуже помиляються вже через те саме, що забувають про це основне й найго
ловніше завдання кінематографії, бо, висловлюючись за утворення синдикату, вони фактично цим самим хочуть обернути кінематографію на виключно господарчу організацію. Це, безперечно, треба категорично засудити.
В справі виконання своїх завдань культурно-виховавчих і пропагандиських особливо великі досягнення мають кіне
матографічні організації національних республік. Хіба-ж будь-хто може заперечувати те, що в особі кіно-організацій національних республік, крім загально-виховавчої роботи, яку вони провадять, ми маємо наймогутнішого чинни
ка, що сприяє розвиткові національної культури? Адже-ж наша національна політика, наш курс на зростання культу
ри національних республік є не що инше, як етап нашої класової боротьби — етап нашої революції. Де-хто на сто
рінках нашої преси договорився навіть до того, що через утворення синдикату треба прибрати до рук ці «дрібні» на
ціональні кіно-організації, щоб вони економічно залежали від більш міцних. Хіба це не означає цілковитої ліквідації одного з найбільших культурних здобутків цілої низки національних радянських республік? Взагалі, це нісеніт
ниця, — говорити про те, що синдикат треба утворити для того, щоб урізати виробничі апетити різних дрібних кіно
організацій. Синдикат, як такий, навіть коли припустити існування такої непотрібної організації, не може навіть ставити перед собою таких завдань. Це означає законсервувати ці дрібні кіно-виробничі підприємства, або, в кра
щому випадку, обернути їх на допомічні підприємства.
Невже особи, що додумались до цих «цінних» висновків, не розуміють, що кіно-виробнича одиниця в національній радянській республіці — це не лише підприємство, але й важлива культурна установа? Безумно було-б розпочати зводити на нівець ті колосальніші досягнення, що їх має Радянський Союз в справі зростання культури національ
них республік. Утворення-ж цього штучного синдикату, безперечно, зведе на нівець ті досягнення, що їх мають національні радянські республіки що-до зростання свого кiно-мистецтва
3. Сідерський
ЛЕНІН
KiНО
ЖУРНАЛ УКРАЇНСЬКОЇ КІНЕМАТОГРАФІЇ 3-й рік
Квітень, 1928 року
N° 4 (40)
ШТУЧНИЙ СИНДИКАТ
Важко виявити ті «глибокі» причини, що по суті дали привід для розмов про утворення всесоюзного кіно-синдикату. Це гасло (з дозволу сказати, слабенько продумане) було висунуто без достатніх для цього передумов і лише в процесі дебатів з приводу цього виникло багато «перед
умов». Де-які з цих «передумов», на перший погляд може
здатись, дійсно заслуговують на увагу. Чим, наприклад, не є найсерйозніший привід для утворення єдиного про
відного центру питання про експортову роботу кіно-організацій СРСР? Справді-ж, хіба можна, щоб різні кіно-лімітрофи понаїжджали до Західньої Европи й дезорганізували
ринок збуту кіно-фільмів? Проблема експорту, безумовно, є найважливіша для радянської кінематографії. Питання про те, як-би найкраще просунути наш радянський фільм закордон — це надто важливе питання. Але його, проте, можна розвязати не через утворення синдикату, бо не син
дикат зосереджує в своїх руках керівництво й регулювання операцій закордоном, а це розвязує і повинен розв язувати орган, що відає монополією зовнішньої торгівлі — Наркомторг і частини його апарату, які діють закордоном (Торгпредставництва). До речи, експортову діяльність Совкіно на цей день слід розглядати, як синдикатський початок, бо в низці країн Совкіно виступає, як союзна організація і від імени такої складає угоди з різними капіталістичними фір
мами з тією лише різницею, що в дійсності збуваються, звичайно, не фільми кіно-організацій національних республік — це можна ствердити документальними даними.
Нам здається, що цей синдикатський початок є не що инше, як виступ дезорганізаційного порядку на закордонному ринкові. Щоб виступати закордоном, не синдикат по
трібний, бо він нічого організуючого в це не зможе внести, так само, як і окремі республіканські кіно-організації не зможуть в це внести нічого дезорганізуючого.
До справи збуту радянських фільмів закордоном треба підійти цілком инакше й значно простіше. Треба, щоб Наркомторг розглядав експорт фільмів не як третєрядну спра
ву, а як першорядне завдання і, перш за все, забезпечив-би себе для цієї роботи вірними й прихильними робітниками.
Де-хто висуває також і иншу «передумову» до синдикування кіно-промисловости, а саме, — потребу централізувати операції в справі постачання. Тут, очевидно, йде мова про постачання плівки, що її ми одержуємо за ліцензами Наркомторгу СРСР з закордону, про освітлювальну та з’йомочну апаратуру, що ми її за валюту одержуємо з того-ж джерела, але для чого тут потрібний синдикат — зовсім не зро
зуміло. Невже лише для того, щоб зноситись з Наркомторгом СРСР? Значно корисніше було-б замісць розмов про синдикат більш рішуче заговорити про збудування заводу кіно-плівки й припинити цей систематичний вивіз валюти з Союзу. Може в розуміння постачання сировини включа
ється також і сценарій (чим не сировина? За якостю більшости сценаріїв, безумовно — «сировина»)? Але це слід розуміти, як бажання виготовляти сценарій на тему «Рязан
ські баби» у Київі для Московської фабрики Совкіно, а для Одеської фабрики ВУФКУ на тему «Дорошенко» у Тиф
лісі. Можна говорити про те, щоб запобігти рівнобіжности в тематичних планах різних кіно-організацій СРСР, але не для цього-ж утворювати синдикат. Адже-ж це можна розв’язати значно простіше: для цього досить обмінюватися своïми планами. До цього часу в нас рівнобіжних картин не робили. А в прокатній практиці ми тепер ідемо шляхом
досягнення цілковитої договорености в справі взаємовідносин між всіма кіно-організаціями СРСР, — це довела робота за останній рік, — і тут також немає найменшої потреби в синдикуванні.
Безперечно, жодних серйозних передумов, щоб синдикувати кіно-промисловість, немає. Наслідки-ж від такого синдикованого мистецтва чи, правильніше, штучного синдикату можуть бути дуже сумні.
На цей день кіно, безперечно, є господарча організація і хоч-би скільки особи, що «критикують», говорили про комерційний ухил, про господарче збагачення за рахунок ідеологічного зубоження, до цього можна поставитись вибачливо лише тому, що це говорять люди, що щиро захоплю
ються. Але кінематографія — господарча організація саме тепер і лише на найближчий період, оскільки вона повинна накопичувати кошти для власного зросту, а в основі своїй кінематографія має найголовніше завдання — культурно-виховавче й пропагандиське, — і це найголовніше завдання, не зважаючи на так званий господарчий ухил, вона (кінемато
графія) виконує в дуже значних розмірах і, може, в ще більшій мірі, ніж ціла низка инших культурно-виховавчих організацій. Прихильники синдикату дуже помиляються вже через те саме, що забувають про це основне й найго
ловніше завдання кінематографії, бо, висловлюючись за утворення синдикату, вони фактично цим самим хочуть обернути кінематографію на виключно господарчу організацію. Це, безперечно, треба категорично засудити.
В справі виконання своїх завдань культурно-виховавчих і пропагандиських особливо великі досягнення мають кіне
матографічні організації національних республік. Хіба-ж будь-хто може заперечувати те, що в особі кіно-організацій національних республік, крім загально-виховавчої роботи, яку вони провадять, ми маємо наймогутнішого чинни
ка, що сприяє розвиткові національної культури? Адже-ж наша національна політика, наш курс на зростання культу
ри національних республік є не що инше, як етап нашої класової боротьби — етап нашої революції. Де-хто на сто
рінках нашої преси договорився навіть до того, що через утворення синдикату треба прибрати до рук ці «дрібні» на
ціональні кіно-організації, щоб вони економічно залежали від більш міцних. Хіба це не означає цілковитої ліквідації одного з найбільших культурних здобутків цілої низки національних радянських республік? Взагалі, це нісеніт
ниця, — говорити про те, що синдикат треба утворити для того, щоб урізати виробничі апетити різних дрібних кіно
організацій. Синдикат, як такий, навіть коли припустити існування такої непотрібної організації, не може навіть ставити перед собою таких завдань. Це означає законсервувати ці дрібні кіно-виробничі підприємства, або, в кра
щому випадку, обернути їх на допомічні підприємства.
Невже особи, що додумались до цих «цінних» висновків, не розуміють, що кіно-виробнича одиниця в національній радянській республіці — це не лише підприємство, але й важлива культурна установа? Безумно було-б розпочати зводити на нівець ті колосальніші досягнення, що їх має Радянський Союз в справі зростання культури національ
них республік. Утворення-ж цього штучного синдикату, безперечно, зведе на нівець ті досягнення, що їх мають національні радянські республіки що-до зростання свого кiно-мистецтва
3. Сідерський