МОНОЛОГ ОБИВАТЕЛЯ ПРО КІНО

Кино — це благородне мистецтво й коли-б не чутки про „кіно, що говорить“ я навіть змінив-би свою брутальну бухгальтерську професію на професію майбутнього актора, ставши студентом кіно-технікуму.
Я нещодавно зрозумів, яке велике значення має кіно й які
йому належать багатющі перспективи. Я тепер люблю кіно, поважаю кінематографістів, не менше, як раз на тиждень хожу дивитися нові фільми й незабаром запишуся до ТДРК. Я свято переконаний в тому, що колись кіно замінить усі без винятку инші мистецтва, й волів-би, щоб це сталося як найшвидше.
Проте, я на жаль не завжди був таким прихильником кіно. Були такі часи, коли я ненавидів його всіма фібрами своєї змученої душі, й клянуся, я жалкую, що такі часи були. Мені
тоді минуло 20 і, звісно, я був закоханий. Моя зо
лотокоса Цирцея ставилася до мене прихильно і все, здавалося, велося на добре. Але-ж трапилася нещаслива, як мені тоді здавалося, подія, що залишила потім відбиток на все моє злиден
не життя. Навернувся якось до подруги, майбутньої
моєї сопутниці на життьовому шляху, один жевжикуватий кіно-студієць.
Чи він справді так думав, чи може кузьку крутив, а тільки почав він їй задурювати голову, мовляв, „у вас фотогенічне обличчя“ „ваш шлях до кіно“, „ви майбутня кіно-зоря“ та инше таке.
Що-ж ви думаєте — вплинуло! Почала вона, ото поки там стане кіно-зорею, до кіно вчащати. Ну й, розуміється, і мене з собою
тягає, й, розуміється, платити за квитки я мусив. Я, знаєте, не скажу, щоб мені грошей шкода було — гроші діло другорядне, ну, та все-ж і проклинав-же я тоді кіно! Ця проклята німа по
твора методично витягала в мене з кешені що найменше 6—7 карбованців на місяць. Складало це приблизно четвертину мого студентського, вельми-обмеженого бюджету й, зрозуміло, я не міг з того бути дуже задоволений. До того-ж у Людочки — тепер Людмили Петровни Шутяк, моєї шановної дружини, на горе мені були завжди погануваті очі. На третіх місцях, де ціна квитка 50 коп. за один, вони, наприклад, боліли, з других— 65 коп. — нічого не бачили, і я мусів бути задоволений хоч з
того, що вона не намагалася випробовувати свій зір із ложі, де на кожні два квитки припадало 2 карб. 20 коп.
Так чи так, а кешеня моя страждала часто й тяжко й не раз гаманець мій подертий дивився на мене сумно та порожньо. Тому, коли я скінчив інститута і коли запропонував Людочці стати за матір моїх майбутніх дітей, у шлюбній угоді в пакті про кіно було зазначено: не більше одного разу на тиждень, і ніяких „зірок“. Вона погодилась, не дуже шкодуючи. І я... я, що тоді вже одержував сто з гаком, плюс спец-нароховання —
я був з того радий. Я тоді вже міг-би байдуже ставитися до кіно й усе-ж таки заборонив їй вступати до кіно-технікуму. Я знав, що Людочка мала природній нахил до мистецтва, трошки співала й її голос, що тоді звучав мені як небесна музика, здавався чарівним. Я ніколи не хотів-би бути обивателем, чи профаном у мистецтві, але співи зараз я вважаю за архаїзм.
Тільки кіно, цей великий Німий, тільки воно найдостойніше з мистецтв! Я колись хвалив Людочкин голос, тепер вона згадала про це, й все пішло швидко. Якийсь мазурик-професор наго
ворив їй, що в неї прекрасний багатющий голосовий матеріял, що її шлях просто до опери, тільки потрібна уперта й настир
лива праця. Людочка забула, що колись її шлях стелився до кіно, і от, тепер, у нашій хаті з ранку до вечора лунають скажені рулади на різні голоси, від мі дієз середньої октави й до сі бімоль десь угорі на страшенно верескливих нотах. За стіною виє з одчаю сусідська сучка, в мене вуха затикано ба
вовною, і я з слізми на очах пригадую ті благословенні часи захоплення кіно.
О, добродійний Едісоне! Ти, заклавши фундамент цієї великої справи, хотів ощасливити мене, нерозумного й других нещасних. Тоді я цього не дійшов, а тепер... Я накладаю на го
лову подушки, міцно притискую їх, загортаюся в ковдру, та все даремно! В голові моїй свердлить, лящить у вухах, а по кімнаті лунає скажене, пронизливе а... а... а..., і лящить, і лящить!
Доб
... Ви майбутня кіно-зоря...
... Гаманець мій часто страждав...
... І тепер у хаті лунають скажені рулади...