Константин Ареф’евич Меркулов так само запинався перед запитанням в анкеті „Ваш фах, ваше походження , як і більшість його сусідів передмістя Сиром’ятки.
Ваш фах? Справді, трудно відповісти. Встає собі чоловік, скажемо, вранці, натягає синьої діагоналі (зацюровані по зацюрованому) штани, розчісує свою сиву двубортову бороду, й одно
часно покашлює, приміром так, як кашляє який небудь замзав перед тим, як його зав має розмовляти з представниками PCI. Тільки в Константина Ареф’євича це було з інших мотивів. Неоніла Фортунатівна, що лежить ще в ліжку, мусить вставати, але нагадати їй про це треба так обережно, щоб, боронь боже, вона не схопилась і зненацька не стала на ліву ногу. Тоді хто й зна, де дінеться виправка Константина Ареф’євича, тоді забудеш і натяк на фах.
Чайник з водою йому розпліскується в руках, соснові шишки в грубці з восьми цеглин - не горять. Курчата під дверима пищать так настирливо, ніби вони змовились разом з Неонілою Фортунатівною продовбати йому барабанні перетинки в ухах.
- Коли-б я була вийшла за інженіра - я-б і тепер... А що ти?...
- А що я? - з відчаєм огризається Константан Ареф’євич і, ніби щоб зрозуміти, „що він , - вибігає на двір.
Тут він лише одне розумів. Неоніла Фортунатівна піде скоро до міста продавати свої карамельки, залишивши йому до чаю кілька штук і тоді він в затишку зможе очікувати її до вечора, коли вона повернеться з парою хунтів чорного хліба й з півхунтом чайної ковбаси.
Правда, не завжди Константин Ареф’євич так планував свій трудовий день. Ще з рік тому його часто можна було бачити на товчку то з гардинами, то з килимом, то з картиною... Але коли справа дійшла до його драпової сірої шинелі - годі! - Константин Ареф’євич видержав від Неоніли Фортунатівни таку атаку, яка в його спогадах дорівнювалась хіба наступові німців під Брест-Литовським. І на цей раз він не здав своїх позицій. То дарма, що канонада відновлювалася майже кожного ранку.
Константан Ареф’євич міг безпечно залізти в „траншеї до Лідії Олександровни й цілого півдня розповідати їй про минулу славу, а другу половину слухати її про це саме.
Так минав час. І вже розповідь оцю Лідія Олександрівна, сприймала, як казку про „білого бичка , і що день, то неймовірнішою вона здавалась для самого Константина Ареф’євича.
Одного разу, шиючи з клаптиків килимка на продаж, Лідія Олександрівна супроводила кожний клапоть такими коментаріями:
- Ось в цьому кремовому я була на балі в палаці його величности в день тезоїменинства... Ось в цьому фіалковому я приймала в себе голову найсвятішого синоду князя Львова
Константин Ареф євич, що досі сидів мовчки, роздумливо промовив: - А мені вже здається, Лідіє Олександрівна, що цього ніби йіколи й не було!
Враз Лідія Олександрівна зчервоніла, як клапоть її колишнього пенюара:
- Та ви... ви... хам! Ви самі ’ не були ніколи генералом! Як-би ви ним були - ви вміли-б тримати себе в громаді. Ха-ха! Добрий мені генерал, що тільки й заслуги, що зацюровані штани!...
- Добра мені фрейліна, що тільки й одягу, що обтріпана шерстяна спідниця! - несподівано випалив Константин Ареф’євич і так грюкнув дверима, що похилий дерев’яний флігель струснув з себе останній танк.
- Ні, голубко, брешеш, я таки генерал! - мурмотів про себе він, повертаючись додому і, щоб впевнитись в тому, відчинив облізле віко плюшевої канапи. Як у труні, лежала на ввесь зріст сіра драпова шинеля з червоними бортами й з золотими, хвилясто покарбованими наплічниками. У головах лежав альбом „Отечественной войны , а в альбомі з строкатими стрічками хрест „святого Георгія , „св. Владимира й „св. Аннн .
Константин Ареф’євич пройнявся самоповагою. Вже з виглядом своєї вищости, заходив погомоніти з Казимиром Івано
вичем, з Юрієм Миколаєвичем та Юлією Карлівною. Але якось, коли Неоніла Фортунатівна повернулася лише з одним хунтом чорного хліба й великим запасом базарного лексикону, тоді раптом Константан Ареф’євич втратив віру і в те, що Казимир Іванович був колись поміщик, що Юрій Миколаєвич був упра
витель маєтку його величности, що Юлія Карлівна - дружина „предводителя дворянства .
Вранці Неоніла Фортунатівна заріклася вставати чи то на ліву, чи на праву ногу, аж поки він не поховає своєї шинелі
там, де вона поховала свої тюлеві гардини, свою шовкову сукню та срібний сервіз.
— Нізащо!—підвищив голос Константан Ареф’євич. -Я давав присягу, і вмру на посту, як вірний салдат.
— Добра мені фрейліна, що тільки й одягу, що обтріпа
на шерстяна спідниця!
Ваш фах? Справді, трудно відповісти. Встає собі чоловік, скажемо, вранці, натягає синьої діагоналі (зацюровані по зацюрованому) штани, розчісує свою сиву двубортову бороду, й одно
часно покашлює, приміром так, як кашляє який небудь замзав перед тим, як його зав має розмовляти з представниками PCI. Тільки в Константина Ареф’євича це було з інших мотивів. Неоніла Фортунатівна, що лежить ще в ліжку, мусить вставати, але нагадати їй про це треба так обережно, щоб, боронь боже, вона не схопилась і зненацька не стала на ліву ногу. Тоді хто й зна, де дінеться виправка Константина Ареф’євича, тоді забудеш і натяк на фах.
Чайник з водою йому розпліскується в руках, соснові шишки в грубці з восьми цеглин - не горять. Курчата під дверима пищать так настирливо, ніби вони змовились разом з Неонілою Фортунатівною продовбати йому барабанні перетинки в ухах.
- Коли-б я була вийшла за інженіра - я-б і тепер... А що ти?...
- А що я? - з відчаєм огризається Константан Ареф’євич і, ніби щоб зрозуміти, „що він , - вибігає на двір.
Тут він лише одне розумів. Неоніла Фортунатівна піде скоро до міста продавати свої карамельки, залишивши йому до чаю кілька штук і тоді він в затишку зможе очікувати її до вечора, коли вона повернеться з парою хунтів чорного хліба й з півхунтом чайної ковбаси.
Правда, не завжди Константин Ареф’євич так планував свій трудовий день. Ще з рік тому його часто можна було бачити на товчку то з гардинами, то з килимом, то з картиною... Але коли справа дійшла до його драпової сірої шинелі - годі! - Константин Ареф’євич видержав від Неоніли Фортунатівни таку атаку, яка в його спогадах дорівнювалась хіба наступові німців під Брест-Литовським. І на цей раз він не здав своїх позицій. То дарма, що канонада відновлювалася майже кожного ранку.
Константан Ареф’євич міг безпечно залізти в „траншеї до Лідії Олександровни й цілого півдня розповідати їй про минулу славу, а другу половину слухати її про це саме.
Так минав час. І вже розповідь оцю Лідія Олександрівна, сприймала, як казку про „білого бичка , і що день, то неймовірнішою вона здавалась для самого Константина Ареф’євича.
Одного разу, шиючи з клаптиків килимка на продаж, Лідія Олександрівна супроводила кожний клапоть такими коментаріями:
- Ось в цьому кремовому я була на балі в палаці його величности в день тезоїменинства... Ось в цьому фіалковому я приймала в себе голову найсвятішого синоду князя Львова
Константин Ареф євич, що досі сидів мовчки, роздумливо промовив: - А мені вже здається, Лідіє Олександрівна, що цього ніби йіколи й не було!
Враз Лідія Олександрівна зчервоніла, як клапоть її колишнього пенюара:
- Та ви... ви... хам! Ви самі ’ не були ніколи генералом! Як-би ви ним були - ви вміли-б тримати себе в громаді. Ха-ха! Добрий мені генерал, що тільки й заслуги, що зацюровані штани!...
- Добра мені фрейліна, що тільки й одягу, що обтріпана шерстяна спідниця! - несподівано випалив Константин Ареф’євич і так грюкнув дверима, що похилий дерев’яний флігель струснув з себе останній танк.
- Ні, голубко, брешеш, я таки генерал! - мурмотів про себе він, повертаючись додому і, щоб впевнитись в тому, відчинив облізле віко плюшевої канапи. Як у труні, лежала на ввесь зріст сіра драпова шинеля з червоними бортами й з золотими, хвилясто покарбованими наплічниками. У головах лежав альбом „Отечественной войны , а в альбомі з строкатими стрічками хрест „святого Георгія , „св. Владимира й „св. Аннн .
Константин Ареф’євич пройнявся самоповагою. Вже з виглядом своєї вищости, заходив погомоніти з Казимиром Івано
вичем, з Юрієм Миколаєвичем та Юлією Карлівною. Але якось, коли Неоніла Фортунатівна повернулася лише з одним хунтом чорного хліба й великим запасом базарного лексикону, тоді раптом Константан Ареф’євич втратив віру і в те, що Казимир Іванович був колись поміщик, що Юрій Миколаєвич був упра
витель маєтку його величности, що Юлія Карлівна - дружина „предводителя дворянства .
Вранці Неоніла Фортунатівна заріклася вставати чи то на ліву, чи на праву ногу, аж поки він не поховає своєї шинелі
там, де вона поховала свої тюлеві гардини, свою шовкову сукню та срібний сервіз.
— Нізащо!—підвищив голос Константан Ареф’євич. -Я давав присягу, і вмру на посту, як вірний салдат.
— Добра мені фрейліна, що тільки й одягу, що обтріпа
на шерстяна спідниця!