спроможні творити де-що цінне. Адже не можна відняти від Віри Холодної титула єдиної справжньої дореволюцій
ної російської кіно - актриси, що прийшла до кіно не з театру і тому не принесла сюди театральних звичок та театральної гри.
Так само і В. Максимов, що кинув тепер кіно і перейшов до театру, колишній старанний учень славетного „улюб
ленця” Вольдемара Гаррисона, не зважаючи на всю вульгар
ну пишність та „шляхетний” несмак свого амплуа - салонного фрачного героя - кохан
ця - зумів укласти в це амплуа і хист, і акторське вміння. Епігон епігонів - Полонський був куди слабший за свого попередника в амплуа - В. Максимова.
Базарна природа капіталістичного кіно не могла створити умов для розквіту справжнього кіно - мистецтва. Про
те тоді вироблявся досвід, що його радянське кіно перей
няло, як початкову школу кіноремества. Початкову школу вже давно закінчено. Радян
ські кіно-майстрі починають бути вчителями і для буржу
азних фільмарів. Радянський
кіно-актор також виріс. Мало що можуть тепер допомогти нам ті старі актори, що лишилися в радянській країні. Зій
шла з кону Зоя Баранцевич, яка спробувала була ще зниматися в картині ВУФКУ „Троє”, рідше й рідше з’яв
ляється ім я Панова, вмер Салтиков, кинув акїорську роботу Олег Фреліх.
На Заході справа стоїть не так. Там традиції старого кіно
не були перервані. Тому й поступ їхній не іде таким ша
леним темпом, як поступ кіно радянського. Вони багатіші за нас і на кошти, і на людей. Але ми молодші за них. В цьому наша перевага і пере
мога. Молодий клас улляв свою кров у жили кіно-індустрії. Кров ця плідна і творча.
Буржуазне кіно прагне змолоджуватись, але змолоджується воно дуже поволі, та й чи змолодиться таки? Саме тому й імена старих, довійськових ще „зірок”, як от Асти Нільсен, Поли Негрі. Женні Портен, навіть Франчески Бертіні випливають іще на західньому кіно-ринкові.
З Астою Нільсен (останній фільм її, що ми бачили - „Жін
ка під 40 років) глядач кол. Росії познайомився ще 1910 р. з фільму „Безодня”. З Фран
ческою Бертіні того-ж року
з фільму „Франческа да-Риміні“. З Полою Негрі трохи пізніше - року 1914.
З цими „старими знайомими” ще й тепер доводиться здибуватися й на радянському екра
ні. Де-які з них зросли, як от Пола Негрі чи Аста Нільсен, що грою своєю в „Безрадісній вулиці” зворушує й радянського досвідченого та споку
шеного глядача, де-які, хоча-б і та Бертіні, сумно та нудно доживають віку. О. Горенко.
Вгорі: Руніч та Янова на зйомках фільму 1913 року. Збоку з пальтом у руці - режисер В. Сабинський. Посе
редині - Пола Негрі в фільмі „ Графиня - коханка апаша“. Внизу - Руніч та Віра Холодная.
ної російської кіно - актриси, що прийшла до кіно не з театру і тому не принесла сюди театральних звичок та театральної гри.
Так само і В. Максимов, що кинув тепер кіно і перейшов до театру, колишній старанний учень славетного „улюб
ленця” Вольдемара Гаррисона, не зважаючи на всю вульгар
ну пишність та „шляхетний” несмак свого амплуа - салонного фрачного героя - кохан
ця - зумів укласти в це амплуа і хист, і акторське вміння. Епігон епігонів - Полонський був куди слабший за свого попередника в амплуа - В. Максимова.
Базарна природа капіталістичного кіно не могла створити умов для розквіту справжнього кіно - мистецтва. Про
те тоді вироблявся досвід, що його радянське кіно перей
няло, як початкову школу кіноремества. Початкову школу вже давно закінчено. Радян
ські кіно-майстрі починають бути вчителями і для буржу
азних фільмарів. Радянський
кіно-актор також виріс. Мало що можуть тепер допомогти нам ті старі актори, що лишилися в радянській країні. Зій
шла з кону Зоя Баранцевич, яка спробувала була ще зниматися в картині ВУФКУ „Троє”, рідше й рідше з’яв
ляється ім я Панова, вмер Салтиков, кинув акїорську роботу Олег Фреліх.
На Заході справа стоїть не так. Там традиції старого кіно
не були перервані. Тому й поступ їхній не іде таким ша
леним темпом, як поступ кіно радянського. Вони багатіші за нас і на кошти, і на людей. Але ми молодші за них. В цьому наша перевага і пере
мога. Молодий клас улляв свою кров у жили кіно-індустрії. Кров ця плідна і творча.
Буржуазне кіно прагне змолоджуватись, але змолоджується воно дуже поволі, та й чи змолодиться таки? Саме тому й імена старих, довійськових ще „зірок”, як от Асти Нільсен, Поли Негрі. Женні Портен, навіть Франчески Бертіні випливають іще на західньому кіно-ринкові.
З Астою Нільсен (останній фільм її, що ми бачили - „Жін
ка під 40 років) глядач кол. Росії познайомився ще 1910 р. з фільму „Безодня”. З Фран
ческою Бертіні того-ж року
з фільму „Франческа да-Риміні“. З Полою Негрі трохи пізніше - року 1914.
З цими „старими знайомими” ще й тепер доводиться здибуватися й на радянському екра
ні. Де-які з них зросли, як от Пола Негрі чи Аста Нільсен, що грою своєю в „Безрадісній вулиці” зворушує й радянського досвідченого та споку
шеного глядача, де-які, хоча-б і та Бертіні, сумно та нудно доживають віку. О. Горенко.
Вгорі: Руніч та Янова на зйомках фільму 1913 року. Збоку з пальтом у руці - режисер В. Сабинський. Посе
редині - Пола Негрі в фільмі „ Графиня - коханка апаша“. Внизу - Руніч та Віра Холодная.