Кость Стриж був, нівроку собі, хлопчисько...
Протягом двадцяти дев’яти літ щастя ні на хвилину не кидало Костя на призволяйте: воно дбало про нього й ходило за. ним, як хазяйка за паршивим поросям. Та от на тридцятій від роду весні чомусь несподівано зрадило. Кость опинився на вулиці. Три дні проблукав він імлистими рівчаками весняних завулків, шукаючи вдачі та притулку, сподіваючись на щасливий зворот колись щедрої до нього фортуни, та все надаремно... Ніде не було порятунку від біди, що спіткала його на зеле
ному полі відомої тьоті Елі Пучкіса. Справи складалися більш
ніж кепсько. Вже сімдесят другу годину його ображений шлунок варнякйв жалібного марша, а в черевиках хлюпотіла холодна березнева водиця.
Вийшовши на якесь глухе перехрестя, Кость спинився під рожевим, як надія, лихтарем і посміхнувшися сам до себе посмішкою самогубця, запалив останнім , сірником останню цигарку. Його опанував розпач.
Та не встиг ще він добре затяг
нутись, як мінливе, мов жінка щастя знову повернулося до нього. Воно підійшло, прибравши вигляд червонопикого піжо
на в жовтому шкіряному пальті й, зневажливо посміхнувшись, попрохало припалити.
Ха. Та Кость не дурненький був собі хлопець і, відразу зро
зумівши ситуацію, замість ци
гарки підніс йому під самісень
кий ніс блискуче „фінське перо“. Наслідки були знамениті: щастя ойкнуло й безсило схилилося до переможцевих ніг.
Завівши тремтячу жертву в найближчий темний закуток, Кость зняв із неї увесь піжонський реквізит разом з грішми й документами і прибравшись, як „подільський принц , великодушно лишив їй своє барахло, а сам, насвистуючи, подався геть.
Прогулявши цілу ніч у пивній разом із своїм другом Елею та якимось меланхолійним типом у рудому капелюху, що рекомендував його Еля як „душу товариства , вранці Кость вирішив пошукати ліпшого клімату для свого тендітного організму і того ж таки дня виїхав з міста.
Опівдні Костеві схотілось їсти й на першій же станції, спо
кусившись пахощами смаженої ковбаси, він, потягаючись, вий
шов на перон і, попрощавшись з поїздом, подався до буфету.
Спустошивши всі буфетні закамарки, покопирсав він сірничком у зубах і заходився реві
зувати свої кишені. Зазирнувши в документи, дізнався він, що тепер його прізвище не Стриж, а Арнольдов і що з фаху він не „щасливий обранець долі“, а кіно - режисер. Від здивовання
Костик аж гикнув. - Ну й ну, - промуркотів він під носа і, по
чухавшись своєю наманікюреною лапкою, задоволено сховав посвідку на грудях.
Справа починала набирати цікавого звороту. Нові фантастичні можливості блискавично промайнули в його розгарячкованій уяві... коли раптом погляд його спинився на числі місцевої газети, що лежало кимось покинуте на столику.
З першої ж сторінки великими літерами било просто в очі оповіщення: „Цими днями до міста приїздить славнозвісний кіно-режисер Арнольдов знимати фільм „Загублені зорі“... і далі ще кілька рядків глибокодумних міркувань про необхід
ність використування місцевих кіно-аматорів та про чудові краєвиди околиць рідного міста.
Не встиг Кость дочитати ще цього оповіщення до кінця, як до нього приступило двоє хлопців: один з бачками, а другий в окулярах у роговій оправі й дівчина з розпущеним як в Офелії волоссячком, шо до того сиділи за столиками у кутку.
- „Ми відразу пізнали вас, - ви режисер Арнольдов , про
голосили вони побожно і, проковтнувши схвильовано слину, застигли, як на параді.
- „Гм“, відповів і оком не зморгнувши Кость - „ви не по
милились й недбало він потис їм простягнені руки.
Ці молоді ентузіясти були Гарольд Лоєвський, Гарі Пілько та Ліліян Понамаренко - стовпи й слава місцевого кіно-гуртка.
Кость відразу занюшив, чим пахне ця авантура і пірнув у неї головою.
Минуло кілька днів.
(Напливом). Кімната, - на передньому пляні метушаться шестеро дівчат, зірка й режисер.
- „Ну, а тепер де ж мені стати, Костику? - питалася Ліліян. - „Отут о під вікном. Прищуль очі й піднеси в руці кинджала, ніби хочеш ударити себе в груди... Так, так, ще більше випнись. Досить... Замри. Замри, кажу тобі, й не кліпай очима, як пристав перед смертю ...
І Кость, націлившись як револьвером, клацав фото-апаратом. - Ну, а тепер ще так, а тепер ще отак...
В захваті він, мов навіжений, скакав вздовж і впоперек по хаті й припадав на коліна, шукаючи точок, проклятих, невло
вимих, як учорашній день, - кіно-точок. Нарешті стомившись, Кость сів на підлозі й проголосив - „годі“.
.. В цей момент до вікна зазирнув якийсь непевний тип у
зеленім кепі і зараз же зник у блакитній весняній млі. Кость здригнувся, й,одштовхнувши Ліліян, підняв ковнір свого піджака, - Що тобі? запиталась схви
льована зірка і враз пустила негліцеринові сльози.
- За мною стежать, - прошепотів він, позеленівши, як „липа на кораблі під час бурі.
Але побачивши, що Ліліян
плаче, Кость знову пригорнув її
... прогулявши цілу ніч у пивій...
... і, проковтнувши слину, застигли як на параді.
Протягом двадцяти дев’яти літ щастя ні на хвилину не кидало Костя на призволяйте: воно дбало про нього й ходило за. ним, як хазяйка за паршивим поросям. Та от на тридцятій від роду весні чомусь несподівано зрадило. Кость опинився на вулиці. Три дні проблукав він імлистими рівчаками весняних завулків, шукаючи вдачі та притулку, сподіваючись на щасливий зворот колись щедрої до нього фортуни, та все надаремно... Ніде не було порятунку від біди, що спіткала його на зеле
ному полі відомої тьоті Елі Пучкіса. Справи складалися більш
ніж кепсько. Вже сімдесят другу годину його ображений шлунок варнякйв жалібного марша, а в черевиках хлюпотіла холодна березнева водиця.
Вийшовши на якесь глухе перехрестя, Кость спинився під рожевим, як надія, лихтарем і посміхнувшися сам до себе посмішкою самогубця, запалив останнім , сірником останню цигарку. Його опанував розпач.
Та не встиг ще він добре затяг
нутись, як мінливе, мов жінка щастя знову повернулося до нього. Воно підійшло, прибравши вигляд червонопикого піжо
на в жовтому шкіряному пальті й, зневажливо посміхнувшись, попрохало припалити.
Ха. Та Кость не дурненький був собі хлопець і, відразу зро
зумівши ситуацію, замість ци
гарки підніс йому під самісень
кий ніс блискуче „фінське перо“. Наслідки були знамениті: щастя ойкнуло й безсило схилилося до переможцевих ніг.
Завівши тремтячу жертву в найближчий темний закуток, Кость зняв із неї увесь піжонський реквізит разом з грішми й документами і прибравшись, як „подільський принц , великодушно лишив їй своє барахло, а сам, насвистуючи, подався геть.
Прогулявши цілу ніч у пивній разом із своїм другом Елею та якимось меланхолійним типом у рудому капелюху, що рекомендував його Еля як „душу товариства , вранці Кость вирішив пошукати ліпшого клімату для свого тендітного організму і того ж таки дня виїхав з міста.
Опівдні Костеві схотілось їсти й на першій же станції, спо
кусившись пахощами смаженої ковбаси, він, потягаючись, вий
шов на перон і, попрощавшись з поїздом, подався до буфету.
Спустошивши всі буфетні закамарки, покопирсав він сірничком у зубах і заходився реві
зувати свої кишені. Зазирнувши в документи, дізнався він, що тепер його прізвище не Стриж, а Арнольдов і що з фаху він не „щасливий обранець долі“, а кіно - режисер. Від здивовання
Костик аж гикнув. - Ну й ну, - промуркотів він під носа і, по
чухавшись своєю наманікюреною лапкою, задоволено сховав посвідку на грудях.
Справа починала набирати цікавого звороту. Нові фантастичні можливості блискавично промайнули в його розгарячкованій уяві... коли раптом погляд його спинився на числі місцевої газети, що лежало кимось покинуте на столику.
З першої ж сторінки великими літерами било просто в очі оповіщення: „Цими днями до міста приїздить славнозвісний кіно-режисер Арнольдов знимати фільм „Загублені зорі“... і далі ще кілька рядків глибокодумних міркувань про необхід
ність використування місцевих кіно-аматорів та про чудові краєвиди околиць рідного міста.
Не встиг Кость дочитати ще цього оповіщення до кінця, як до нього приступило двоє хлопців: один з бачками, а другий в окулярах у роговій оправі й дівчина з розпущеним як в Офелії волоссячком, шо до того сиділи за столиками у кутку.
- „Ми відразу пізнали вас, - ви режисер Арнольдов , про
голосили вони побожно і, проковтнувши схвильовано слину, застигли, як на параді.
- „Гм“, відповів і оком не зморгнувши Кость - „ви не по
милились й недбало він потис їм простягнені руки.
Ці молоді ентузіясти були Гарольд Лоєвський, Гарі Пілько та Ліліян Понамаренко - стовпи й слава місцевого кіно-гуртка.
Кость відразу занюшив, чим пахне ця авантура і пірнув у неї головою.
Минуло кілька днів.
(Напливом). Кімната, - на передньому пляні метушаться шестеро дівчат, зірка й режисер.
- „Ну, а тепер де ж мені стати, Костику? - питалася Ліліян. - „Отут о під вікном. Прищуль очі й піднеси в руці кинджала, ніби хочеш ударити себе в груди... Так, так, ще більше випнись. Досить... Замри. Замри, кажу тобі, й не кліпай очима, як пристав перед смертю ...
І Кость, націлившись як револьвером, клацав фото-апаратом. - Ну, а тепер ще так, а тепер ще отак...
В захваті він, мов навіжений, скакав вздовж і впоперек по хаті й припадав на коліна, шукаючи точок, проклятих, невло
вимих, як учорашній день, - кіно-точок. Нарешті стомившись, Кость сів на підлозі й проголосив - „годі“.
.. В цей момент до вікна зазирнув якийсь непевний тип у
зеленім кепі і зараз же зник у блакитній весняній млі. Кость здригнувся, й,одштовхнувши Ліліян, підняв ковнір свого піджака, - Що тобі? запиталась схви
льована зірка і враз пустила негліцеринові сльози.
- За мною стежать, - прошепотів він, позеленівши, як „липа на кораблі під час бурі.
Але побачивши, що Ліліян
плаче, Кость знову пригорнув її
... прогулявши цілу ніч у пивій...
... і, проковтнувши слину, застигли як на параді.